Гоцанка

Натрапив на відео, де Андрій Хливнюк виконує «Лебединое озеро» — пісню артиста з росії Noize MC.Це антипутінський трек, сатира, заборонена в Росії.І логіка тут зрозуміла:пісня проти режиму → значить за нас. Але я впираюсь в інше. Ми надто довго були заблизько з культурним простором росії - настільки, що українське здавалося наслідком російкого. Чути зараз від такої людини як Хливнюк протестні пісні проти "російського режиму" авторами яких являються російські автори, невже це для того, щоб українці щось зрозуміли? А хіба позиція гурту бумбокс не зрозуміла без цієї пісні? Чи це для росіян які ходять на концерти бумбокс закордоном (запис зроблений у місті Вроцлав), аби вони щось зрозуміли? Так ніби з будь-якою українською піснею яка наголошує на позицї буде ефект не гірший.Для мене зараз є дуже проста рамка:жодного російського сліду в українській культурі. Дуже довго ми боролись за незалежність від росії у нашій культурі. Легалізувати зараз цікавість до російської культури означає закласти цю цікавість для наступних поколінь.Навіть якщо:— артист “проти путіна”— пісня “правильна”— меседж “наче ок”це не означає, що це вигідно нам у довгій перспективі.Бо в якийсь момент це все починає працювати не як протест,а як міст назад у спільний культурний простір.І от цього я якраз не хочу.Будь-який російський культурний продукт у нашому контексті виглядає як союз (у найгіршому випадку) і це зайва присутність.І я не бачу причин цю присутність залишати.

Сьогодні слухаєм Burka Band. Жіночий інді-рок гурт з Афганістану, який з’явився у 2002 році в Кабулі, невдовзі після падіння режиму Талібану. Гурт сформувався під час музичного воркшопу, організованого Goethe-Institut, коли після років заборони музики в країні почали з’являтися культурні ініціативи. Ну, тобто приїздили ті хто бажали процвітання культури!Одна з учасниць закохалася в барабани і усвідомила, що музика буде методом її висловлення. Хоч учасниці гурту виступають анонімно і завжди в блакитних бурках, їхні імена та обличчя не розкриваються (бо це необхідно для безпеки, адже в консервативному афганському суспільстві жінкам небезпечно публічно займатися музикою) –Іронічно, але бурка для них стала не символом мовчання, а способом заговорити.Їхня перша пісня “Burka Blue” стала відомою в Європі, а сам гурт навіть виступав у Німеччині. Через музику вони фактично зробили мʼякий протест проти обмежень і показали, що навіть у найзакритіших суспільствах культура знаходить шлях.https://youtu.be/dCL8Wc1or2w?si=yDHBa-28Yd4vIAqy

Мій улюблений гурт — Tenacious D.Крутий дует двох смішних дядьків — геніального актора Jack Black і дуже хорошого музиканта Kyle Gass.Фанатизм працює просто: ти слухаєш усе. Архіви, лайви, дивні релізи. І от колись у цьому копанні я нарив трібют-альбом у стилі блюґрас на їхні пісні — американський фолк із банжо і скрипками.Цілий новий світ.Виявляється, за цим стоїть окремий лейбл — CMH Records. Розшифровується як Country Music Heritage. Вони історично займалися (зараз уже майже не займаються) виключно кантрі та блюґрас-музикою в Америці, а один із їхніх найуспішніших проєктів — це кавери.У них є цілий проєкт — Pickin’ On Series, де вони перетлумачували рок і метал у блюґрас. Tenacious D, AC/DC, Metallica, Nirvana — і ще дуже багато інших. Виявилось що заядлим, скаженим патлачям - рокерам і металістам дуже цікавий фолк у такому форматі і це стала найбільш впізнавана і прибуткова ніша лейблу.І це не був разовий жарт чи експеримент. Це була стратегія. Послідовна робота. У 90-х і 2000-х у них були серйозні продажі, стабільний каталог і впізнавана модель.Фактично лейбл заробляв на ідеї:брати відому музику й перекодовувати її в кантрі.Короче, це дуже крутий приклад того, як можна існувати не через гігантський продакшн чи гонитву за трендами, а через чітко знайдену формулу того "що сподобається аудиторії".Ось вам добірка найліпших робіт:Fade to Bluegrass: The Bluegrass Tribute to MetallicaThis Is Just a Tribute: Bluegrass Wrecks the Music of Tenacious DBack In Bluegrass: The Bluegrass Tribute to AC/DCPickin’ On NirvanaBluegrass Tribute to Linkin Park

Ми живемо в легендарну епоху. Я вірю, що скоро все нормалізується з ШІ, і загалом те, що з ним відбувається, мене більше захоплює, ніж лякає.Люди, які ніколи не писали музики, за мить генерують пісню — і це цікаво не тому, що “о, ШІ зробив трек”, а тому, що в них з’являється ідея, яку вони нарешті можуть швидко оформити у звук. Часто я зустрічаю таксистів, які слухають виключно ШІ-згенеровані пісні, і мені здається, це просто ознака того, що їм не обов’язково потрібна глибока або радикально новаторська музика — їм потрібне щось звичне, зрозуміле, комфортне. І в цьому теж немає трагедії: це інша потреба, інший режим слухання.Але найцікавіше для мене — як ШІ пришвидшує творення у митців довкола. Референс тепер можна сформулювати не “поясненням словами”, а одразу через саму ідею: накидати форму, настрій, фактуру, і вже від цього відштовхуватися. Це знімає бар’єр між задумом і реалізацією - і дає більше шансів, що задум взагалі доживе до фіналу.Мені подобається, що багато процесів ніби централізуються навколо потреби й задуму: “що я хочу сказати” стає важливішим за “чи вмію я технічно це зробити прямо зараз”. І так, ризиків теж вистачає — але попри все я відчуваю не паніку, а захват. Бо в цій новій реальності ідея отримує додаткові руки, а люди — новий темп. І здається, ми тільки починаємо розуміти, що це насправді означає.

Я від вчора не зміг послухати жодної пісні.Але при тому в голові постійно грають Михайлові мелодії, його прості і незарозумілі слова.В голові постійно грає «танцюй зі мною повільно», але мабуть психіка ніяк не приймає це, тому я мимовільно навіть в думках проспівую «дихай зі мною». Учора подзвонивши Івану Брикульцю аби просто поговорити і спитатись «як ти?», то він каже мені: «я кричав як в кіно: ЦЕ НЕ ЛЮБООВ!» і сміється сам з себе. Мені теж смішно, бо ми ось такі - разючі і слабкі, не знаємо що робити з емоціями і почуттями і все що нам залишається, то це робити як робив Михайло - усе вкладати в творчість. Завдяки ній Михайло був живучіший всіх живих. Як я закоханий в музику! Через це за Михайла болить ще дужче, бо згасла ще одна пристрасть і закоханість яку ми з ним могли розділити з першої зустрічі. Зараз я себе переконую, що Михайлова пристрасть не згасла, а він просто забрав її з собою і буде дарувати її усім у кого вона лише загорається. Хочеться в це вірити. Михайло умів додати віри людям. У них таке велике кохання з Сашою! Дякую вам за ваше кохання, що дарувало таку щиру, чесну і безумовно талановиту творчість. Дякую, Михайло.Дякую і співчуття Саші.Дякую ADAM!P.S. відео вам з дня нашої безтурботності з закадровим голосом Міші.