​​12 квітня в Україні та світі відзначають Всесвітній день авіації і космонавтики — день, що символізує силу людської думки, прагнення до підкорення неба та безмежну відданість своїй справі. Це свято людей, чиє життя нерозривно пов’язане з польотами, технікою та небом. Саме в цей день особливо важливо згадати тих, хто присвятив себе авіації та залишив глибокий слід у серцях рідних і близьких.Олег Козаченко народився 11 липня 1980 року в місті Городня. Дитинство провів у рідному місті, зростав у люблячій родині, навчався у місцевій школі №1. За спогадами рідних, змалку був активним, допитливим і життєрадісним, не любив сидіти на місці та завжди знаходив собі заняття.У дитинстві відвідував різноманітні гуртки: займався на станції юних техніків, захоплювався фотосправою, цікавився радіотехнікою. Закінчив музичну школу, відвідував спортивну, де особливо полюбляв футбол. Цю любов проніс через усе життя, граючи у футбольній команді й у дорослому віці.Після закінчення школи у 90-х роках пішов служити до армії. Саме військова служба стала справою його життя. Після армії, за порадою рідного дядька, почав працювати на військовому аеродромі в Чугуєві. Згодом був направлений на навчання, де здобув звання прапорщика. Після цього служив у групі з обслуговування та ремонту літаків.Прагнучи розвитку, вступив до авіаційного інституту, де навчався заочно. За словами рідних, був цілеспрямованою людиною, яка завжди досягала поставленої мети. Після завершення навчання став бортмеханіком на військовому літаку АН-26, а згодом — бортінженером. Уся його служба була пов’язана з однією військовою частиною, якій він віддав багато років життя.Колеги та друзі згадують його як відповідального і професійного фахівця. Говорили, що він міг з першого разу розібрати й зібрати літак. До роботи ставився з великою відданістю та сумлінністю.Попри напружену службу, завжди знаходив час для рідних. Відпустки були короткими, але він щоразу намагався приїхати додому, до батьків, яких дуже любив і підтримував.У повсякденному житті був доброю й відкритою людиною. Любив читати книги, захоплювався риболовлею — у гаражі зберігалося чимало рибальського спорядження. Обожнював природу, часто організовував походи з друзями: з наметами, багаттям, ночівлями біля річки. До таких мандрівок залучав і рідних.Сестра згадує, як вони разом їздили у велопоходи, де вона навіть виконувала роль «польового кухаря». За її словами, Олег був душею компанії — легко знаходив спільну мову з людьми, залишався щирим, веселим і активним.Особливе місце в його житті займала дружба. З одним із близьких друзів, якого також звали Олег, вони були нерозлучні. Рідні пригадують його слова сказані другові: «Ми і на тому світі будемо разом». На жаль, доля розпорядилася так, що ці слова стали пророчими — вони загинули разом.25 вересня 2020 року назавжди залишиться болючою датою для рідних. Того дня сестра перебувала на Городнянському аеродромі. Небо було неприродно червоним, а звістка про загибель стала справжнім шоком. Важко було усвідомити втрату і ще важче — знайти слова, щоб повідомити батькам про смерть сина.Спочатку його планували поховати у Чугуєві, де він служив, але рідні вирішили повернути до Городні. Саме тут він знайшов свій останній спочинок.Для батьків ця втрата стала невимовним болем. І навіть сьогодні, знаючи правду, у глибині душі вони продовжують чекати сина, сподіваючись на його повернення.Незадовго до загибелі Олег просив, щоб у разі біди його поховали «у берізках». Ці слова стали ще одним болючим спогадом, який назавжди залишився в серцях рідних.Сьогодні пам’ять про Олега Козаченка живе не лише у серцях близьких. На його честь разом із побратимами встановлено меморіали у Чугуєві та Коломиї — як знак шани й вдячності за службу, відданість і життя, присвячене небу та Україні.Олег Козаченко залишив по собі світлу пам’ять — як син, друг, військовий і людина з великим серцем.✍️Городнянський історико-краєзнавчий музей