Є дати, які не просто згадуються-вони болять. І з роками це відчуття не стирається, а навпаки стає глибшим.Пам’ятаю, як кілька років тому дивилася серіал про Чорнобиль. Здавалося б-художня інтерпретація, вже стільки сказано і написано. Але в якийсь момент ловиш себе на думці: жоден сценарій не здатен передати реальність повністю. Бо за кожною сценою-чиїсь життя, чиїсь рішення без права на помилку.Натрапила на спогади ліквідаторів. Простих людей. Не героїв з підручників, а чоловіків і жінок, які ще вчора жили звичайним життям. І раптом-вибір без вибору. Вони не чекали наказів, не рахували ризиків, не думали про славу. Вони просто йшли-рятувати. Країну. Світ. Нас.І найстрашніше-навіть сьогодні важко до кінця усвідомити масштаб тієї жертви. Як це-знати про небезпеку і все одно зробити крок уперед? Як це-мовчки прийняти удар, щоб інші могли жити?Чорнобиль - це про людську гідність у найтемніші часи.Сьогодні ми згадуємо. І дякуємо. Тим, хто тоді не розгубився, не відступив, не злякався.Світ не має забувати…«Чорнобиль — це не тільки трагедія. Це попередження». Ліна Костенко