День вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок війни: біль, що не згасаєВони мали б сміятися. Гратися на подвір’ях, ліпити сніговиків, вчити вірші напам’ять і сперечатися з друзями про улюбленого супергероя. Вони мали б жити.Та замість дитячого сміху – виття сирен. Замість шкільних дзвінків – вибухи. Замість солодких снів – ночі в підвалах і тривожні очі дорослих, які самі ледве стримують сльози. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять наймолодших жертв війни. Тих, чий сміх більше не лунає. Тих, чиї мрії були обірвані кулею, уламком, тишею, що прийшла назавжди.З початку повномасштабної війни понад 2700 дітей в Україні загинули або отримали поранення. Це — офіційні цифри. Але ми всі розуміємо: за кожною статистикою — не просто число. Це ім’я. Усмішка. Улюблена іграшка. Нескінченне «чому?» в очах тих, хто залишився. І цифри ці — лише вершина айсберга. Реальна кількість втрат — більша. Більша, ніж здатна витримати свідомість.Кожного дня українські діти виживають там, де повинні просто жити. Вони зростають у реальності, де світла може не бути по кілька днів, де школи — це руїни або тимчасові онлайн-кабінети, а друзі — розкидані по світу через евакуації. Вони вчаться раніше, ніж треба, що таке втрати. Що таке страх. Що таке прощання.Це — не дитинство. Це — трагедія, яка триває вже понад два роки. І ми не маємо права звикнути до неї.Ми повинні пам’ятати. Не тільки імена загиблих, а й сам факт їхньої втрати. Бо пам’ять — це не просто вшанування. Це — заклик. Це — свідчення. Це — наш обов’язок перед тими, кого вже не повернути, і перед тими, хто ще може жити.Діти мають право на безпеку. На освіту. На щастя. На майбутнє. І наш обов’язок — зробити все, щоб ці права більше ніколи не стали розкішшю.У цей день ми схиляємо голови...Ми плачемо.