Сказати що у нашого взводного, Петра Георгійовича був неконтакт з комбрігом – це взагалі нічого не сказати. Георгійович був непоганий мужик як по мирним часам, проте як бойовий командир – щось йому не вистачало. Навіть тактична борода не допомагала. З нею він виглядав як мій сусід дядя Вова що місяць в запої і не бриється. Ну, і як дядя Вова, Георгійович полюбляв випити. Я ніколи не бачив його «в гівно», але регулярно він був «тепленький». Що в сукупності з повною дезорієнтацією в потоку ваєнних паперів (а за рік бойових Георгійович не списав жодного патрона) робили його «улюбленцем» комбріга. В якийсь момент Георгійович черговий раз накосячив і розлючений комбріг прямо на нараді відправив його на нуль. Ми знайшли Георгієвичу непогану позицію – на самому краю села, в залишках однієї з хат. Звідти можна було прикривати підхід до нашої передової позиції зі сторони асфальтової дороги. І по ворогу можна постріляти, і навряд чи плюха зразу прилетить саме туди.Зранку Георгійович з водієм, Толіком, вже був на позиції. Щось трохи прилітало, десь пострілювали, але плюс мінус все було нормально.І тут в село на повній швидкості по асфальту летить під@арський БТР з десантом на броні. По дорозі він зустрічає Бредлі, наша машинка кладе в бетер пару снарядів, потім вони розходяться (хтось мені казав пізніше, що у Бредлі заклинила гармата). Бредлі рванула вперед, до наших позицій за селом, а ворожий БТР залетів в село і викинув десант. І десяток орків розбігся по селу. Прямо через хату від Георгійовича. Вобщєм, наш лейтенант попав в оточення…День переставав бути нудним. Георгійович викликає КСП батальйону, черговий офіцер пропонує йому повзком через поле перебратися до нашої позиції попереду. Це смерть. Над полем висить ворожий мавік, і десь там лежать тіла наших поранених, що так намагалися вибратись з позиції до села. Ворожі FPV не залишили їм жодних шансів.Ще з того часу як в той район ходила моя група, навколо села були визначені точки евакуації. До найближчої треба було пройти десь кілометр – по берегу озера, проскочити через дамбу, яка проглядалася ворожим десантом, і вздовж дороги до хат на пагорбі.Георгійовичу було 54 роки, він важив кілограм 120 і ніколи не займався ніяким спортом. Обличчя було яскравого червоно-фіолетового кольору, що явно вказувало на нездоровий образ життя і проблеми і серцем. Була середина дня, спекотно. Але наш лейтенант дуже хотів жити. І вони з Толіком рванули через дамбу, туди, де біля хат окопалася наша піхота на 2й лінії. Вздовж дороги бігти було далеко, тому Георгійович рванув навпростець, через заболочену низинку.Ми з Рікардо підлетіли туди на Лендтреку нашого відділення. Ворожих FPV в небі не було, а арта не встигла на нас навестись. Георгійович вже був там. Не зважаючи на недалекі розриви він спокійно сьорбав борщ, яким його пригостила піхота і героїчно травив якісь байкі. Ледь його звідти витягнули :)На зворотньому шляху заїхали на КСП. Наш лейтенант розказав там що до чого, показав де під@ри окопалися в селі, як він виходив звідти. Один з офіцерів здивовано підняв брови- А як ти вийшов через низинку? Там же підари все мінами закидали?У лейтенанта трохи дьорнулась щока (бо про міни там він чи то забув чи то пройоб@в) але він знайшов що відповісти- Фарт і досвід друже, фарт і досвід…Але коли він виходив з КСП від усвідомлення наскільки усе висіло на волосинці його трохи трусило…Пізніше, в якихось суперечках у Георгійовича був «козирний» аргумент:- А ти в оточенні був? Ні? То і мовчи!..Незважаючи на всі косяки нашого лейтенанта, я згадую його з теплотою. Як казали в одному серіалі, «Живи довго і процвітай, пане лейтенант!»©Евген Шаровароа.