Воістину несповідні долі Провидіння: сімнадцять столітть існувало християнство в Криму, проповідувало, долало, розповсюджувалось, зазнавало, зменшувалось, гинуло, та все ж уціліло — і було винищено остаточно, в корінь єдиновірним народом, що з'явився його спасителем і забув, що і він сам тут же в Криму добув Світло Христове. І так тоді все християнське очистили і до тла розорили, що у всьому Криму вціліла єдина церківка Георгіївського монастиря (поблизу Севастополя), хоч і спустошена, побзаблена книг, ікон, різниці; та і вона тому вціліла, що її не захотів покинути 80-річний монах, росіянин, що понад 60 років пробув у монастирі до виходу християн. А коли кілька різноплемінних християн зібралося в Бахчисараї, то, щоб добути їм священника, сам хан Шагін-Ґерай наказав силою захопити що випадково заїхав на південний берег з Анатолії. Уже в наші дня знадобилась ледь не апостольська проповідь, щоб почати відновлювати священні храми і здавна святі місця Криму. Виходили християни з гіркими риданнями, бігали, ховалися в лісах і печерах, мало того, приймали мусульманство, аби тільки залишитися в рідній землі. В Нижньому Кєрмєнчіку є сім'я Пападимитрія, що веде свій рід від біженця, який залишився, старого насельника; а у Верхньому Кєрмєнчіку і до сих пір знають шість сімей, що зтатарились тоді. Для нас все це давнішня історія; але в глушині Кєрмєнчіка це ще живі питання, що нещодавно були, всім знайомі, що тяжким слідом залягли в народній пам'яти. Та воно і зрозуміло. В наших умовах життя ми ледве зуміємо навіть і уявити собі цей страшний переворот; все зникло, всі звичаї, всі свята, всі сусіди, вся земля змінила господарів, населення з'явилось нове, уряд став докорінно інший. Цим усім той час і міцний в народній пам'яти, що частково зберегла нам старі традиції і давні назви. Я не раз говорив про давні церкви і називав, в ім'я чиє вони були; можливо, читачеві вже спадало на думку: чи правда це, звідки ми знаємо такі подробиці? Знаємо все це від татарського населення, яке порівняно нещодавно ще було християнським; воно пам'ятає назви урочищ за іменами церков, іще більше пам'ятає престольні дні і, дивна справа, часто пам'ятає при цьому не ім'я, а в який день святкують святому. Це пояснюється тим, що завжди було широке святкування престольних днів, які вважалися ледве не головними святами в році. В ці дні збирались цілі ярмарки, з'їжджались рідні і знайомі, влаштовувались скачки і боротьба, що і до сих пір складає постійну, майже щоденну, розвагу сільської молоді; не мудра річ, що ці дні міцно закарбувались в народній пам'яти...»