ОУН(Б) стала засновницею Антибільшовицького блоку народів, головою якого став Ярослав Стецько — заступник і наступник Бандери (а також очільник недовговічного українського уряду, проголошеного в червні 1941 року).

До АБН, окрім власне ОУН, входили також гетьманці-монархісти, пов’язані зі Скоропадським; численні ультраправі антикомуністичні організації з країн, захоплених комуністами (болгарські й румунські легіонери, усташі, словацькі людовці, лісові брати тощо).

АБН входив до Всесвітньої антикомуністичної ліги, створеної з ініціативи Чан Кайші, діяльність якої підтримували уряди Тайваню, Південної Кореї (Пак Чон Хі), Південного В’єтнаму (Нгуєн Ван Тхієу), Таїланду (Таном Кіттікачон), Філіппін (Фердинанд Маркос), Парагваю (Альфредо Стресснер), Аргентини (Хорхе Рафаель Відела), Болівії (Уго Бансер), Гватемали (Маріо Сандоваль Аларкон) і ще багатьох інших, пов’язаних з ультраправими ескадронами смерті, політиками, великим бізнесом, спецслужбами (наприклад, американськими та західнонімецькими) тощо.

У конференції APACL (у 1966–1967 роках перетвореної на WACL), що проходила з березня по квітень 1957 року в Сайгоні, брали участь і представники НТС. Однак уже на IX конференції 1963 року офіційна резолюція вимагала:
«розпаду радянсько-російської колоніальної імперії на національні незалежні демократичні держави»,
а самі російські білоемігрантські структури були виключені з Всесвітньої антикомуністичної ліги, що формувалася.

Заснований оунівцями Українсько-американський конгрес був активним лобістом у парламенті США і, наприклад, домігся ухвалення такого одіозного проєкту, як Закон про поневолені нації.

Сам Стецько (свого часу очільник проголошеного в червні 1941 року українського уряду) був одним із голів Європейської ради свободи, президентом якої був колишній міністр закордонних справ і оборони Данії, а також один із засновників Більдерберзького клубу — Оле Бйорн Крафт, який у молодості був редактором журналу, пов’язаного з ультранаціоналістичним рухом Det unge Danmark («Молода Данія»), а також був лідером Консервативної народної партії в парламенті.

Крім того, він був особисто знайомий (окрім уже згаданого мною Чан Кайші) з Франсіско Франко, який також фінансував АБН через Centre Européen de Documentation et d'Information — CEDI, Європейський центр документації та інформації, створений в Іспанії 1952 року як міжнародна мережа католицьких, християнсько-консервативних та антикомуністичних діячів.

Мав Стецько й особисті зв’язки з Отто фон Габсбургом, який очолював Пан’європейський союз і вже тоді підтримував ідею, що частиною євроінтеграції має стати й Східна Європа, включно з Україною > у 1957 році журнал опублікував велику статтю «The Way to a United Europe», яка прямо відштовхувалася від ідеї Куденхове-Калерґі. Автор стверджував, що Київ, Мінськ, Тбілісі та інші міста Східної Європи належать до Європи не меншою мірою, ніж західні столиці, але водночас наполягав: жодна загальноєвропейська федерація не повинна створюватися за рахунок суверенітету народів Східної Європи.

І це ще нічого не сказано про ОУН(М), яка також мала власні міжнародні структури та зв’язки (наприклад, з італійським урядом, очолюваним християнськими демократами, який виділив їм цілу редакцію по лінії державних ЗМІ).

Коли 1986 року Стецько помер, президент Рейган написав його дружині листа зі співчуттями та визнанням його заслуг перед США.

Ах так, ще й майбутня дружина Ющенка (Катерина Чумаченко), будучи членкинею Американського комітету поневолених народів і водночас співробітницею Держдепартаменту, мала тісні зв’язки з послом США в ООН Джин Кіркпатрік, головою Розвідувального управління Міністерства оборони Деніелом Гремом, колишнім керівником «Нахтігалю» Теодором Оберлендером і федеральним суддею Богданом Футеєм (який згодом допомагав писати нову українську Конституцію).

Отак-от. Думаємо.