Запах Азовського моря, Олешківського лісу, смак південних кавунів, краса соняшників та пшениці, вітряна погода з пилюкою в обличчя та піском на зубах, рідний суржик, працьовиті люди, вітряки, полинь та перекотиполе, маки, маяки, запах бузку, цвіркуни, бражники, лелеки, бички, черешні, тощо. Це все наш рідний південь, наш дім, наші життя. Це наше мирне спокійне минуле та болюче сьогодення. Третій рік ми проживаємо один і той самий день, день, який змінив наше все, розділив життя на "до" та "після". Немає нічого, що змусило б Українця полюбити вбивцю, полюбити країну, режим якої направлений на знищення його ідентичності. Немає нічого, що змусило б Українця зрадити собі, своїй країні та своїм людям. Тому ми до сих пір стоїмо!Три роки тому ми стали свідками жахливих подій, які застигли нас та наші сім'ї, в нашому домі, на нашій землі. Частина із нас показала себе в якості звірів, частина - була байдужою, частина - проявила неабияку мужність. Люди сиділи по підвалах без зв'язку, не розуміючи взагалі, що відбувається. Йшли бої. Обгорілі трупи наших військових. [На південь тоді завітала смерть, яка по цей день панує на нашій землі і жодна світова політична сила за три роки не зупинила вбивцю нашого народу!]Люди об'єднувалися у групи, допомагали стареньким та маломобільним людям із продуктами. Люди об'єднувалися у групи та зливали все, що стосувалося росіян. Люди виїжджали. Когось вбивали, комусь щастило вижити. Ніхто не знав, яким буде завтра, і що робити сьогодні. Люди залишалися вдома, адже вірили, що це все не на довго і окупантів виженуть. Ворог розділив людей на хороших і злих. На лицемірних і високоморальних. На зрадників і справжніх патріотів. Наш рідний південь, наша Батьківщина до сих пір перебуває в окупації разом із нашими людьми! Три довгих роки! Скільки існує наша спільнота, майже кожного дня і кожної ночі наші люди допомагають, ризикуючи всім. Поки деякі світові лідери ділять гроші, піднімають економіку за допомогою українських біженців, котрі кинули свої життя на лівобережжі Херсонщини чи на інших окупованих територіях. Маю надію, що наших людей не зрадять, тих, хто кожного дня ризикував своїм життям заради допомоги нашим військовим, тих, хто воював, бачив смерті своїх побратимів, в кого люди вмирали на руках. Тих, хто увесь час чекав, зігріваючись вірою у вільне майбутнє. Тих, хто відновлювався довгий час після катувань.Кожного року 24 лютого ми вже не ті, ким були рік тому, і точно не ті, ким нас знали перед війною. Але ми ніколи не будемо слабкими! Три роки тому хтось назавжди втратив можливість побачити та обійняти рідних. Рідні так і померли в окупації. Три роки тому ми втратили можливість радіти життю і так триває по цей час. Дякую всім тим, хто увесь час ризикує своїм життям, хто не втратив віру, а навпаки, став ще сильнішим. Дякую тим, хто не став на бік окупанта. Рідний наш Південь. Рідні наші люди...(тут мало б бути слово "тримайтеся", та воно давно втратило своє значення). То ж напишу, "вистоїмо!"Так, як стоять наші військові!Слава Українському народу!Смерть російським окупантам! #admin