У квітнику росте троянда, яку посадила учасниця з Розівки, селища Запорізької області. Коли раніше вона їхала велосипедом додому, довкола було суцільне «трояндове море». Сьогодні Розівка окупована російськими військами.... Спільний квітник складається з дикоросів і культурних видів, які запропонували висадити самі учасники та учасниці. Розмова про нього може розгортатися в кількох площинах. Одна з них — паралель “дикороси — переміщені особи”. Адже часто люди, які вимушено переїхали з інших міст, немов дикороси, стають майже невидимими. Але кожен із них зберігає історії про свій дім. Тож багато хто намагався вхопити ці спогади, відтворити відчуття дому, висаджуючи знайомі рослини...***... Одного разу ми проживали різні фази життя рослин, іншого — просто дивилися на дерева й думали про те, як вони дивляться на нас. Хотілося зрушити акцент із людини, яку “оточує природа”, і показати не ворожість чи ієрархію, а співіснування з багатьма вимірами. Я часто думаю, як рослини мігрують разом із людьми, як люди стають “транспортом” для них, як ця система пов’язана...***У романі Стефана Хвіна «Ханеман» є розділ, присвячений побутовим речам — наприклад, срібним цукерницям та вазочкам для варення. Це предмети, які рідко опиняються у валізах людей, що тікають від війни: їх витісняють речі першої необхідності. Але поряд із практичною цінністю є ще й символічна — і втратити її боляче. ... Я подумала, що не тільки страви, а й посуд здатен викликати цілі каскади спогадів. Під час війни посуд майже завжди залишається вдома. Але пам’ять — ні... ***... Моє захоплення їжею почалося з думки про неї як про універсальну мову і спосіб переносити нас у просторі та часі... Однією із запрошених спікерок стала Леране Ханум Куртнебі Кизи. Як і більшість кримських татар, вона добре знає, що таке втрата дому. Народилася в Узбекистані, школяркою повернулася до Криму, після 2014 року переїхала на Київщину, а з 2022-го живе та працює у Львові. Її «Кримський дворик» — заклад-музей, що збирає смаки й спогади. Казанок із сармою був останнім, що побачила її бабуся, коли в травні 1944 року її виганяли з дому. Після депортації щороку 18 травня вона знову готувала сарму — страва стала для неї способом згадати дім. Згодом це стало родинною традицією. На зустрічі з учасниками Леране готувала саме сарму.***...Здається логічним спитати: як узагалі можна збиратися за столом, святкувати під час війни, посеред такої спільної трагедії?

Але ми хотіли подивитися на це інакше. Святкування — це не тільки розвага, це момент об’єднання. Це спосіб підтримати зв’язок, який зрештою тримає всіх нас. Мабуть, це й була наскрізна ідея всього проєкту: дозволити дуже різним людям — із різних регіонів, різних поколінь — бути разом. І водночас залишатися собою... На "Сенсорі" вийшов мій великий текст про мистецько-спільнотну резиденцію та виставку "Земля, яку ми несемо", що зараз триває в Jam Factory Art Center.

Я почала записувати розмови з мисткинями та кураторками ще у серпні, під час резиденції INDEX: Інститут документування і взаємодії. І дописала якраз під відкриття виставки взимку.https://sensormedia.com.ua/culture/pro-yizhu-dim-sadivnycztvo-ta-zemlyu-yaku-my-nesemo-mysteczka-programa-u-jam-factory-art-center/