Полтавці скаржаться, що самокати кидають де попалоЛист від підписника: - Добрий день шановні Пани та Панесси Адміни! Хочу звернутися з Вашою допомогою до полтавців з проханням не кидати самокати на території колишніх артскладів. Це місце і так лячне, особливо коли зелень розпускається і хащі стають настільки густими, що в них інколи навіть не бачиш надії вийти з цієї території назад до “цивілізації”, хоч яким би абсурдним не було це слово в контексті нашого міста. Кожної миті видається, що ці хащі хочуть тебе поглинути, забрати до себе і не відпускати. Кожний звук, кожний шорох віддає гучним гупанням в голові, змушує пересмикуватися, хоч яким би це слово не було двозначним в контексті нашого міста. І от коли раптом з тих хащів в твоє поле зору виринає покинутий посеред самотньої стежки самокат, уява починає домальовувати заціпеніле тіло його невезучого вершника десь поруч. Бліда як мгла шкіра. Синюшні губи, які зробили свій останній подих і закрилися на вік. Відкриті скляні очі, що потупилися туди, де за листям хащів має бути небо. Щури, які ще зранку боролися за своє життя тікаючи від безхатьків щоб не стати сніданком, а зараз самі набивають пузо досхочу. Починає здаватися, що то не вітерець шурхотів в хащах, а душа невезучого вершника самоката. Вона загубилася, вона як пташка в клітці, що не може відлетіти в небо і безпорадно б’ється крилами. Ці думки лякають, змушують битися серце частіше, а від інфаркту ніхто не застрахований. Не хочеться щоб біля самокату знайшли вже твоє тіло. Бліда шкіра, синюшні губи, скляні очі..А в яких незвичних місцях ви зустрічали самокати?