Війна забрала в них дім. У когось — тата. У когось — відчуття безпеки. Вона забрала дитинство. Забрала звичайне підліткове життя. Світло. Тепло. Спокій. І навіть психічне здоров’я — те, про що рідко говорять уголос. Але вона не забрала головного. Вони продовжують жити. Продовжують сміятися. Продовжують збирати моменти — з друзями, у розмовах, у простих зустрічах. Вони вчаться радіти всупереч. Вони дорослішають швидше, ніж мали б. І все одно — залишаються підлітками. Світ може ламати. Але він не зміг забрати їхню здатність жити. І в цьому — їхня сила. War has taken their home. For some — a father. For others — a sense of safety. It has taken childhood. It has taken ordinary teenage life. Light. Warmth. Peace. Even mental health — something rarely spoken about out loud. But it has not taken the most important thing. They keep living. They keep smiling. They keep collecting moments — with friends, in conversations, in simple gatherings. They are learning to find joy despite everything. They are growing up faster than they should. And still — they remain teenagers. The world can break things. But it could not take away their ability to live. And that is their strength.