Найгіршим у травмі є неможливість її прожити. У англійській мові є таке слово як numb. Аналогом є мабуть термін «оніміння», але воно не повністю передає сенс. Це не просто оніміння. Це мерзотна обмʼяклість, це неможливість відчути, це відсутність можливості хоч якось рухати та мати контроль над онімівшою часткою себе. І для мене це гірше за будь-який біль.Біль можна прожити. Можна прокричати, можна виплакати, виговорити, виписати, розкидати речами по кімнаті. Можна проговорити по мільйону разів. Можна в кінці кінців бути побаченим у цьому болі, що викликає почуття близькі до катарсису. А оцей numb неможливо прожити. Цю пустоту не можна відпустити, не можна відчути. Вона наче ніяк і не турбує. Спогади змазані, почуття незрозумілі. Ну було і було, чого тут говорити. Тільки чомусь сил вистачає тільки на беззмістовний думскрол. Тільки чомусь прокидаєшся по ночам та дивишся у стіну. Тільки чомусь буває важко дихати. Тільки чомусь хочеться курити цигарку за цигаркою. Тільки чомусь психіатр виписує тобі рецепт та попереджає про ризик звикання до препаратів.Я говорю про війну без якихось емоцій. Я можу розповідати факти та події. Я залишаюсь спокійною та описую це так, наче це була якась епопея з ЦНАПом - щось муторне, побутове. Не тому що це легко прожилось. А тому що мозок все ще знеболює ту жахливу діру, яку війна пробила всередині мене. І всередині кожного з нас. І нам доводиться жити з цією анестезією, якось ніяково рухаючи онімілою частинкою душі. Я сподіваюсь, що колись нам стане сил зняти це знеболення і все це прожити. Стане сил це виплакати, викричати, виговорити. Стане сил повернути ту ампутовану частку нас, яка жила, мріяла, планувала, відчувала. Я сподіваюсь, що одного дня наш світ знову стане настільки безпечним, що ми дозволимо собі прожити весь цей біль та травму. У такі дні такі сподівання стають особливо пронизливими.