Ейдос | ​​Поділюся з вами роздумами, які мають дуже опосередкований стосунок д...

​​Поділюся з вами роздумами, які мають дуже опосередкований стосунок до дизайну.Місяць тому я мав честь презентувати свою дитячу книжку «Пригоди дракона Вогника», яка нещодавно вийшла в Україні, на ярмарку дитячої книги в Болоньї в Італії. Ця подія принесла мені радість довгоочікуваної розвіртуалізації з чудовими, неймовірно талановитими колегами з літературного кола. А ще — важливий інсайт.Вже майже десять років я живу серед вестернів. І одна з речей, до яких, напевно, ніколи не звикну — це їхня швидкість життя. Занадто повільна. Надто безпечна.Що й казати, коли в європейців досі очі на лоба лізуть від нашої «Дії» та «Нової Пошти»! А я вже почав миритися зі своєю «неадекватністю» — з тим, як нетерпляче чекаю на відповіді, як хочеться швидко щось почати й довести до кінця. Закрити гештальт. І рухатися далі.І ось у Болоньї я випадково потрапив на виступ колег дизайнерів із Telegraf.design та Юлії Козловець, координаторки «Книжкового Арсеналу». Їхня дискусія була присвячена українському локальному дизайну. Але зачепило мене дещо сказане зовсім не про дизайн. Пані Юлія сказала наступне: «У нашій країні — війна. Ми повернемося додому й маємо поспішати жити. Маємо якомога швидше робити своє. Бо ніхто з нас не знає, скільки часу нам відведено».І я подумав: «Ні, це не просто реакція на війну. Адже ми й до війни жили й працювали так. Це наш внутрішній поклик жити швидше, глибше, на повну. І це — важлива частина української ідентичності».Мені думається, що українцям властиве чітке та ясне розуміння: час — це розкіш. Ми працюємо швидко, якісно й в нас вирує пристрасть і спрага до результатів нашої життєдіяльності.P.S. Єдине фото, яке я встиг зробити, гуляючи містом 😄 Місце надзвичайно красиве! І вайб, як то кажуть, вайбив.