⚠️ Владислав Смірнов публікує:
Кодекс великого відчуження: як законопроєкт № 15150 вибиває землю з-під ніг воюючої нації
Концесійна держава ніколи не обмежується міжурядовими меморандумами про розподіл ренти чи кулуарними мандатами дому Rothschild & Sons на розпродаж державних банків. Щоб великий переділ власності став незворотним, йому потрібно переписати внутрішній генетичний код країни — її Цивільний кодекс. Саме це відбулося у квітні 2026 року, коли через парламент за дев’ятнадцять днів після реєстрації у першому читанні протягнули законопроєкт № 15150 під промовистою назвою «Кодекс права приватного».
За ширмою академічної євроінтеграції та дивацьких філологічних неологізмів — де конституційне поняття «права людини» підмінили на «людські права», а «місце проживання» перейменували на «осідок», штучно розірвавши зв’язок із сотнями чинних законів України, — сховано холоднокровну юридичну машину позбавлення українців власності саме в той історичний момент, коли мільйони господарів відірвані війною від свого дому.
Головний таран цього документа схований у Книзі 3 під назвою «посідання» та «панування над річчю» (статті 581–583). Автори кодексу розривають класичну єдність права власності й проголошують: фактичний контроль над майном — зайняття, огородження парканом чи обробіток землі — створює самостійний юридичний статус «посідача», який існує незалежно від того, кому це майно належить за законом. Стаття 583 йде ще далі й надає цьому фактичному посідачеві право на судовий захист свого «панування» навіть проти законного власника, а також право притримувати чуже майно у своїх руках, поки власник не компенсує йому нараховані «витрати на утримання». Додайте сюди статтю 582 про набувальну давність при безтитульному посіданні (де десять років фактичного контролю над нерухомістю перетворюють захоплювача на власника) і повне підпорядкування права власності електронному запису в реєстрі — і ви отримаєте ідеальний легальний бульдозер для зачистки повоєнної України.
Подивіться, проти кого спрямована ця конструкція. Сьогодні мільйони українських родин у прифронтових та тилових областях не можуть здійснювати щоденне «фактичне панування над річчю»: одні лежать у піхотних окопах під КАБами, другі перебувають у полоні чи вважаються зниклими безвісти, треті вивезли дітей від ракетних ударів, четверті — літні люди в селах — тримають у шухляді паперові державні акти на землю дев’яностих років і свідоцтва БТІ, які досі не перенесені до нового електронного реєстру. У мирній, заможній країні презумпція реєстру чи посідання була б технічною деталлю. У зруйнованій війною Україні це пряма ліцензія на мародерство: поки солдат тримає посадку на Донбасі, спритний латифундист або підставний фонд ставлять себе на облік як «посідача» його паю чи міської нерухомості, проводять ланцюжок угод через «добросовісного набувача» в електронному реєстрі — і солдат повертається з війни юридичним безхатьком. А на додачу стаття 505 вводить ще й інститут «соціального узуфрукту», який дозволяє судом встановлювати довічне й безоплатне користування чужою нерухомістю під розмитим приводом «соціально значущих інтересів», тоді як вихолощені критерії добросовісності дозволяють узаконити вкрадені у громад заповідні ліси, прибережні смуги Дніпра, морські пляжі та розорані скіфські кургани, бо в реєстрі їх колись злочинно записали звичайним полем.
Найзгубніша деталь законопроєкту № 15150 полягає в тому, як він захищає самих організаторів та бенефіціарів цього переділу. У Книзі 2 для них виписали статтю 328 («Право на забуття») та статтю 337 («Право на інформаційний спокій»). Відтепер казнокрад, чиновник, який віддав за безцінь державні банки й родовища, або рейдер, який скупив землі громад, зможе через суд вимагати видалення з медіа та аналітичних платформ на кшталт YouControl чи Opendatabot будь-яких розслідувань і даних з відкритих реєстрів про свої статки, борги та офшорні зв’язки — просто заявивши, що правда про його минуле «втратила актуальність» і порушує його дорогоцінний «інформаційний спокій»!