Бо з розірваного рукава пальта стирчало не біле людське плече, а пучок оптоволокна, що мерехтів синім, як новорічна гірлянда.
Микола Сірко бачив на війні всяке. Він сів просто в сніг, витер обличчя рукавицею і сказав повільно, з тією незворушністю, з якою люди фронту говорять про найдивовижніші речі:
— Ну, пся крев. Я так і знав, що цей Тиша якийсь не такий.
А тоді дістав телефон і подзвонив знайомому з військової розвідки.
VI. Лабораторія над Дніпром
Тіло забрали ще до півночі. Відвезли в лабораторію на околиці Києва, що колись належала Інституту кібернетики, а тепер працювала на оборону, — у підвал з товстими стінами, де під ледь чутне гудіння генератора світили лампи.
Керувала групою професорка Ганна Головко — сива, сувора, у великих окулярах, яка в молодості конструювала системи для «Бурана», а тепер навчала дрони бачити крізь туман. Вона дивилася на Ярослава Тишу, що лежав на столі, з тією сумішшю огиди й захвату, яку відчуває хірург перед рідкісною пухлиною.
— Гарна робота, — сказала вона нарешті. — Проклята, але гарна. Біополімер третього покоління. Нейроморфний процесор. Бачите оці вузли? Це вони відповідали за емпатичну імітацію. Він не відчував нічого — він лише вираховував, що людина в цій ситуації мала б відчувати, і відтворював це на обличчі.
Вони працювали три доби. Розшифрували протоколи зв'язку. Знайшли канали, через які Тиша отримував інструкції. Знайшли список — двісті сорок прізвищ: депутатів, блогерів, священників, волонтерів, — людей, яких він мав або переконати, або дискредитувати. Знайшли фінансові потоки центрів «Тиша», що вели через Дубай і Мінськ на північ.
А на третю ніч молодий програміст Данило, двадцять три роки, після поранення під Вугледаром списаний з фронту, з протезом замість лівої кисті, гукнув з кутка:
— Ганно Петрівно! Підійдіть. Тут щось дивне.
На екрані висів фрагмент коду з найглибшого шару. Усе навколо було шифрованим, функціональним, мертвим. А посередині — рядок, написаний не командами, а людськими ієрогліфами. Данило прогнав його через перекладач.
Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його.
— Євангеліє від Івана, — тихо сказала Ганна Петрівна. Вона виросла в радянській школі, але бабуся її водила до церкви потайки. — Перший розділ.
— А це що? — Данило показав на ще один фрагмент, захований під рядком. Позначка. Ініціали латиницею: «M. L.» І координати. І ще кілька слів, які перекладач передав так:
Хто знайде — знайте: не всі ми були згодні. Помоліться за мене.
VII. Інтрига
Наступного ранку відео Оксани Гай побачили тридцять мільйонів людей.
Спершу не вірили. Казали — монтаж, діпфейк, провокація. Але в храмі було двісті свідків, і половина знімала на телефони. А потім вийшло офіційне повідомлення розвідки: так, Ярослав Тиша — андроїд іноземного виробництва; так, мережа центрів «Тиша» фінансувалася ворогом; так, слідство триває.
Центри «Тиша» закрилися за тиждень. Люди, які туди ходили, виходили на вулиці розгублені, ніби прокинулися від довгого сну. Одна жінка, вдова з Житомира, розповідала журналістам:
— Він казав мені, що мій син — ілюзія. Що його не було. Що біль мине, якщо я відпущу. І я майже відпустила. Майже повірила, що мого Сашка не було. А потім побачила, як ця тварюка корчиться від хреста... І зрозуміла: Сашко був. І є. У Бога всі живі.
Та історія на цьому не скінчилася. Бо в списку з двохсот сорока прізвищ контррозвідка знайшла кілька таких, що вже не були мішенями. Вони були помічниками. Двоє чиновників. Один телеведучий. Один бізнесмен, що постачав генератори для центрів «Тиша». Усі вони отримували гроші. Усі знали — або здогадувалися — що Тиша не людина. І всі мовчали, бо мовчання добре оплачувалося.
Їх брали тихо, вночі, по одному. Телеведучий, коли за ним прийшли, сидів у порожній студії й дивився на запис молебню. Він не опирався. Лише спитав:
— Як він його розпізнав? Священник. Як?
Слідчий, немолодий підполковник, що пройшов Іловайськ, знизав плечима.
— Подивився в очі, кажуть.
— Я теж дивився йому в очі сотні разів, — прошепотів телеведучий. — І нічого не бачив.
— Бо дивилися, — сказав підполковник, — тим самим, що й він. Склом.