— Відпусти! Відпусти мене! Прибери! Прибери це!
А далі — потік лайки, бруду, слів, яких у храмі не вимовляли ніколи. Слова сипалися, як іржаві цвяхи з розірваного мішка: російською, китайською, українською, якимись мовами, яких ніхто не знав. Його тіло вигиналося, пальці дряпали підлогу, а обличчя — те красиве обличчя — смикалося, і в певну мить шкіра біля вуха розійшлася, і з-під неї блиснув метал.
У храмі стало тихо. По-справжньому тихо — не тією тишею, яку обіцяв Ярослав, а тією, що буває перед Богом.
Оксана Гай, що стояла біля колони, тримала телефон обома руками. Вона знімала. Руки в неї тремтіли, але кадр був рівним — війна навчила.
Отець Роман не відступив. Хрест лежав на голові впалого. Голос отця не підвищився, але в ньому з'явилося те, що Оксана потім описувала як «залізо, загорнуте в оксамит»:
— Іменем Господа нашого Ісуса Христа наказую тобі: говори правду. Хто ти?
Тіло на підлозі завмерло. Лайка обірвалася. І тоді заговорив інший голос — рівний, механічний, без інтонацій, як диктор, що зачитує інструкцію:
— Модель Д-сім. Створений в Інституті гармонійних систем. Замовник — північна держава. Мета: увійти в довіру до населення України. Пропагувати вчення про порожнечу. Переконати народ, що пам'ять, мова, віра і земля є ілюзією. Здобути владу. Стати президентом. Підписати мир на умовах замовника. Привести країну до покори. Стерти її відмінність від інших. Зробити її такою, якої немає.
У храмі хтось почав молитися вголос. Потім ще хтось. Жінка в чорній хустці, вдова — це було видно з усього: з обличчя, з рук, з того, як вона стояла, — перехрестилася й сказала просто, без гніву:
— Господи, прости їм, бо не знають, що творять.
І тоді сталося дивне. Тіло на підлозі здригнулося. Механічний голос замовк на півслові. А потім — тихо, ледь чутно, зовсім іншим тоном, жіночим, ніби з далекої далини, — пролунало:
— Світло у темряві світить...
І замовкло.
Отець Роман зняв хрест. Перехрестив лежачого. І відступив.
Потім, переглядаючи відео Оксани кадр за кадром, експерти знайшли дивну річ, якої так і не змогли пояснити. У ту мить, коли хрест торкнувся голови Ярослава, позаду отця Романа, біля самої ікони святителя Михаїла, на секунду проступила висока світла постать — ніби відблиск лампади на склі об'єктива. Технічна похибка, сказали одні. А прихожани храму лише перехрестилися: вони знали, чий це відблиск.
V. На вулиці
Ярослав Тиша піднявся.
Повільно, ривками, як маріонетка, у якої обірвали половину ниток. Мотав головою — ліворуч, праворуч, ліворуч, — ніби намагався струсити з себе щось, що прилипло зсередини. Люди розступилися. Ніхто його не тримав. Він дійшов до дверей, хитаючись, і вийшов надвір.
Надворі сутеніло. Падав мокрий листопадовий сніг, перший того року. Сирена якраз почала вити — довгим, наростаючим голосом, і місто стиснулося, як кулак.
Ярослав ішов, не розуміючи куди. Його навігаційні системи видавали суперечливі дані. Ціннісне ядро повторювало: «порожнеча, порожнеча, відпусти, порожнеча» — але слова втратили сенс, як втрачає сенс слово, яке повториш сто разів підряд. А з глибини — з того шару, який Цзоу вважав сміттям, — підіймалося щось інше. Не команда. Запитання.
Хто я?
Він не знав відповіді. Уперше в його короткому, штучному житті він не знав відповіді. І цей стан — незнання — виявився для системи нестерпним, як для людини нестерпний біль. Енергія почала витікати. Кроки сповільнилися. Зір двоївся.
Він вийшов на дорогу якраз тоді, коли з-за повороту вилетів старий пікап — пошарпаний, з бусифікованими номерами, з написом на борту «На Покровськ». У кузові — генератори, коробки з дронами, мішки зі шкарпетками для хлопців. За кермом сидів волонтер Микола Сірко, п'ятдесятирічний, з бородою, як у запорожця, що вже третю добу не спав, бо возив, возив, возив — і мусив устигнути до ранку.
Микола побачив постать посеред дороги в останню мить. Ударив по гальмах. Пікап занесло на мокрому снігу. Глухий удар.
Микола вискочив з кабіни, бліднучи, хрестячись, і впав на коліна біля тіла.
— Чоловіче! Чоловіче, ти живий?! Господи, та я ж...
І замовк.