Canal Духівник - @duhivnyk - №3047
У мене справді була молода людина, яку я любив як власну дитину. Дівчинка з нашого хору, Катруся, дев’ятнадцяти років. Її брат загинув на фронті три місяці тому. Вона перестала співати. Я знав, що вона не справляється. Я за неї молюся щодня.Але звідки це знала жінка, що померла сто вісім років тому?Я повернувся до зошита.14 березня 1917 року.Государ зрікся престолу. Це кінець — не династії, а хребта. Сьогодні я зрозуміла остаточно, навіщо я веду цей зошит. Він не для мене і не для моєї родини. Він для нього, отця Романа, який прийде через сто вісім років у квітні на Радоницю. Він знайде мій хрест. Потім йому принесуть цей зошит.Принесе його та сама жінка — молода, у чорному. Вона з його часу, не з мого.Вона бачить обидва береги. Таких людей у всі часи мало, і Бог їх ставить там, де треба тримати нитку між живими і мертвими.Отче Романе, якщо ви читаєте ці рядки — знайте: ви не випадково зупинилися. Я молилася за вашу зупинку сто вісім років. Спочатку живою, потім у землі. Молитва не знає часу, це правда. Мертві моляться за живих. Живі моляться за мертвих. А між нами, як нитка над прірвою, пробігають ті, хто вміє бути в обох часах одночасно. Жінка, яка принесла вам цей зошит, — одна з них. Не питайте її, хто вона. Вона й сама не знає до кінця. Вона тільки виконує.Я вас не бачила живими очима. Але я знаю ваш голос. Я чула, як ви сьогодні на моїй могилі читали “Со святими упокой”. У мене там, де я тепер, серце здригнулося.Це найбільше, що священик може дати покійному, — коли він не знає покійного, а все одно читає від серця. Дякую вам.Тепер слухайте уважно.Свічка догоряла. Я взяв нову, засвітив від вогника першої. Руки вже не тремтіли — тепер тремтіло всередині, глибше за руки.Катруся — це ім’я ви знаєте. Та дівчинка з вашого хору. Я за неї молюся вже давно — спершу в своєму часі, тепер із-за тієї межі. Її треба втримати.Отче, не кажіть їй ні слова про мене.Не кажіть їй про цей зошит. Просто завтра, після служби, покличте її до себе .Скажіть, що у вас для неї є три слова. Потім скажіть їх.Три слова, отче: “Брат тебе чекає”.Не пояснюйте. Нічого не додавайте. Дайте їй розвернутися і піти. Вона прийде до вас через тиждень сама і заспіває. Я знаю. Я це бачу звідси.А коли заспіває — помоліться за мене теж. Тільки один раз. Просто скажіть: “Пом’яни, Господи, рабу Твою Євфимію”. Тоді коло замкнеться, і я відпущу.Я сидів нерухомо довго. Свічка догоріла до половини.За вікном Київ стояв у чорноті, без жодного вогника. Тільки десь у далекій квартирі миготів, певно, аварійний ліхтар — блимав жовтим, як око, що не хоче закриватися.Я перегорнув останню сторінку.Частина третя. На останній сторінці зошита іншим почерком — свіжим, кульковою ручкою, молодим — було написано:Отче Романе.Якщо ви дочитали — я вас прошу, не шукайте мене. Я не знаю свого імені повністю. Я знаю тільки, що на Радоницю я маю стояти за певним хрестом на Байковому і передати зошит тому, хто зупиниться. Минулого року я теж стояла. Ніхто не зупинився. Стояла позаминулого. Теж ніхто.Я не привид. Я не ангел. Я просто один із тих людей, яких у нашому часі, певно, менше, ніж було колись. Я не знаю, як я опиняюся в тому одязі й у тому місці. Я засинаю вдома, на Позняках, а прокидаюся за хрестом Холодової, у довгій сукні, з пакунком у руках. Потім пакунок зникає, і я прокидаюся знов у себе. Сьогодні я прокинулася з розв’язаним пальцем — у мене йшла кров, справжня. Значить, цього разу було насправді.Я вам нічого не поясню, бо сама не розумію. Але зошит у вас. А в ньому написано, що робити.Зробіть це, отче. Благаю. У нас війна. Нам треба, щоб трималася нитка.Катерина Д.P.S. Про Катрусю — це правда. Я її не знаю. Я тільки передаю.Я закрив зошит.Свічка догоріла. У квартирі стало зовсім темно. І в цій темряві я раптом відчув — уперше за всі роки священства відчув по-справжньому, не розумом, а кісткою, — що не самотній. Що за мною стоять тисячі. Десятки тисяч. Ті, хто помер сто років тому, двісті, п’ятсот. Всі, за кого я колись хоч раз прочитав “Со святими упокой”. Всі вони зараз моляться за мене.
409
26-04-22 10:25