Для Олександра Макаревича війна стала новою реальністю життя. Але саме той день у 2022 — перший виїзд на ліквідацію наслідків російського удару — змінив усе. Бронежилет на плечах відчувався не лише як додаткова вага в кілька кілограмів, а й як усвідомлення: життя розділилося на «до» та «після».«Ми вперше вдягли бронезахист, розуміючи, що попереду інша небезпека — військова. Дорогою бачили розбиту техніку окупантів. Знали, що вони десь поруч і можуть завдати удару. Але ми були потрібні людям», — згадує сержант служби цивільного захисту.Того дня рятувальники стали для містян міцними руками, що розгрібали завали, і водночас — психологами, які підтримували в найважчі хвилини. В очах постраждалих Олександр бачив біль, який назавжди закарбувався в його пам’яті.Попереду були сотні викликів: щасливі миті порятунку, коли вдавалося вирвати життя з пазурів смерті, і чорні дні, коли доводилося ставати вісником найстрашніших новин. Долі людей, їхні історії, біль і надія — усе це він пронесе через усе життя.