СПИШ? Усе ж таки найособливіші Дні святого Валентина були у школі. Зранку ледь розплющуєш очі, бо за вікном — «виворіт», мряка та Сайлент-Гілл одночасно. Який чудовий день, щоб бути щасливим. Але ти є. Запихаєшся бутербродом, вдягаєш колючі колготки під штани й ідеш не одразу до школи — не-а — ідеш до кіоску з канцелярією, аби купити валентинки. Звісно, всі найгарніші розібрали ще три дні тому — тобі дістаються шість штучок із собачками та сріблястими буквами, потертими по краях. Кожна по 50 копійок. Але що робити? Треба брати. Перед другим уроком всаджуєшся зручніше, щоб підписати усі. Цю — сусідці по парті. Ці — друзям. А останню, найсимпатичнішу… Вагаєшся. Підписати її дівчинці, в яку закоханий уже два тижні, але на все життя, чи не ризикувати? Раптом вона посміється? Чи взагалі не помітить її в купі своїх подарунків? Чи — найгірше — покаже її всім своїм подругам, і вони всі витріщаться на тебе? Але, може, вона навпаки тебе помітить і нарешті заговорить із тобою? Ховаєш останню, пусту валентинку в кишеню, аби подумати ще один урок. Тягнеш з думкою до останнього уроку, тож зрештою дістаєш її, підписуєш для вчительки й кладеш їй на стіл до купи з іншими листівками. У неї їх чогось найбільше. Мабуть, це все теж зізнання, які не сталися. Але жінці приємно. Вона радісно всміхається кожному подаруночку й дуже всім дякує. Може, воно того й варте — від неї завжди смачно пахне солодкими пиріжками зі шкільної їдальні. Хочеться назад. Але валентинку знову віддав би вчительці, бо «кохання всього життя» через три дні не зможе відповісти, де розташована Фінляндія, і твої почуття миттєво згаснуть.