Під час тривоги Олеся обожнює робити шопінг. Це її заспокоює.Вибух. «Ця червона помада такого благородного кольору, мені точно треба».Вибух. «Не можу зрозуміти, чи потрібен мені цей кардиган на ґудзиках? Наче на фотографії симпатичний, але на мені може сісти так, ніби я планую конкурувати з касиркою в театральній касі. А я — упаси, Боже».Свист ракети. «От чого я постійно відкладаю покупку цієї сумки? Зараз тойво, а я так і не пожила, не поносила її. Помру невигуляною. Чорт з ним — беру».Дзижчання шахеда. «Та ні, кардиган, мабуть, зайвий. Треба, певно, спочатку в магазині приміряти».Вибух. Десь дуже близько. «Чи взяти?»Зранку Олеся біжить на пошту так швидко, ніби не спала три години у ванній, а всю ніч провела на ортопедичному матраці під шовковими ковдрами. Усі покупки вона одразу розпаковує й приміряє прямо там, біля дзеркала у відділенні. Хлопець, що відвантажує нові коробки, каже:— Вам дуже гарно в цьому… светрику. — Не надто театрально? — Це як? — Ну, трохи старомодно. — Ви шо, театр зараз дуже модний.