​​Я в Запоріжжі. Вже більше тижня. Я тут тому що... Я служу у ЗСУ - і цим все сказано.Тут не сумно. Тут можна у посадці зустріти людину, яку не бачив з часів Вугледару. Тут дізнаєшся дуже багато нового. Ще тут суцільні парадокси. З одного боку - висинаєшся (тут не навчальний полігон, який всі жили вимотує). З іншого - спати подекуди доводиться у бомбосховищі, згорнувшись літерою "зю". А ще мене добиває якась нереальність того що відбувається. Запоріжжя - моє рідне місто. Я тут народився і виріс. Ці вулиці сповнені моїх дитячих згадок і вражень. Там я ганяв на велосипеді. Тут ми з хлопцями лазили в будинку призначеному під знесення. А тою вулицею я вперше у житті гуляв з дівчиною... Тепер тут - війна. Зовсім недалеко. На дачу батька вже не проїдеш - там ФПВ літають. Зграями. Такого бути не мусить. Але це - є. У Запоріжжі повітряні тривоги - раз за разом. Над містом літають шахеди. Запоріжжя криють КАБами. Б'ють ракетами. Смерть - поруч. Проте... Місто живе. В місті відчувається якась незламна твердість. Люди спішать по своїх справах. Працюють магазини, пошта, заправки. Люди спокійні і зосереджені. Люди усвідомлюють всю серйозніть ситуації. Проте люди продовжують жити. І працювати. Місто живе. Місто нагадує літнього сталевара, який спатиме в бомбосховищі, а зранку знову піде працювати на завод. Бо - треба. Війна-війною, а життя триває. І знаєте. Я дивлюся на місто в якому виріс. На вулиці, вже побіти ракетами та шахедами. На Дніпро. На труби заводів. І чомусь сповнююся вірою. Вистоїмо. Цей недомірок з Кремля хоче аби моє рідне місто віддали йому. Чорта з два йому. Не треба мені розповідати що хреново - я сам багато розповісти можу. Дуже багато. Але я приїжджаю до Запоріжжя, іду вулицями де прилетіти може щомиті. Дивлюся на людей, які нікуди не тікають... Ні, нас не зламати. Ми тут народилися. І виросли. Ніякого пафосу. Просто спокійна упевненість. Все як у Запоріжжі. PS. Тим хто мене знає. Не пропонуйте зустрітися. Я не зможу. Я дуже зайнятий. Краще просто пишіть в особисті.