Кожній дівчині потрібен батько!

Пишу вам, а по щоках стікають сльози. Це було вперше за дуже багато років, коли ми всі разом так провели час родиною. Востаннє так було, мабуть, у Криму, коли мені було 6 років.

Мій батько дуже легкий у розмові зі мною. Мені з ним спокійно і, як не дивно, цікаво. Ми можемо підтримати будь-яку легку розмову. Він мене бісить, але не дратує, як моя мама.

Він полагодив мені поличку, закрутив розетку, з якої коротило, полагодив ручки на кухні.

Я показала йому острів. Ми їздили, багато говорили, сміялися.

Не було нічого особливого.

Але таке відчуття, ніби вони поїдуть — і я залишуся одна.

Мені просто зараз виривають серце.

Боже, як мені не вистачає чоловіка поруч.

І я раптом зрозуміла, наскільки мені не вистачає саме чоловічої фігури в житті. Мама — це щось уже давно знайоме. А з батьком я ніби тільки зараз по-справжньому зблизилася, усвідомила наш контакт і те, наскільки сильно я його потребую.

Я три дні звикала до того, що вони приїхали, а тепер, мабуть, ще тиждень буду ридати, що вони поїхали.

Життя таке несправедливе.

Але я живу тут, в Італії.

І тут уже мій дім. ❤️