Я люблю наших людей. Справді. Поважаю за витримку, за впертість, за здатність жити й триматися. Але я дуже сумую за тим суспільством, яке у відповідь на погрози й удари організовувало Щекавицю. Коли голосом стрічки були не зрадофіли з панікерами, а люди, які під «градами» та балістикою годували котів та збирали на армію. А між цим писали: «там мінус група росіян», «десь згорів танк», «ми й без світла бачимо, хто ви є». Телеграм-канали відповідально ставились до публікацій. Про прильоти всі знали, але відео не шерили всі підряд. Його або блурили, або публікували через три-чотири години. Я навіть пам’ятаю, як речниця ДСНС розносила Геращенка, який опублікував лише район, у який впали уламки ракети. А зараз у нас і фото, і відео, і що завгодно у режимі лайв. Навіть від енергетиків, які спокійно публікують місця ударів на офіційних ресурсах. Що я взагалі вважаю нонсенсом. Тоді також було страшно і дуже важко. Кожен вечір для харків’ян означав, що зараз по місту почне працювати С-300. І тревога не встигне. Але страх не керував. Він був маргінальним. А зараз складається відчуття, ніби тебе спеціально тицяють носом у безпорадність, тривогу й нескінченне «все пропало». Хоча нічого не змінилося у плані загроз. Змінилися лише авторитети. З правильних та гідних на кінчених та убогих нікчем, що на паніці заробляють собі охоплення. Зберіться якось нарешті.