Тамара Горіха Зерня:Шукаючи хату в селі, надивилася на оголошення з нерухомості на Київщині.Корупційні маєтки завжди видно. Щось таке, побудоване за дурні гроші, потім покинуте на середині оздоблення, дорого-багато, матраци, накриті целофаном, мармур і арки, набірний паркет з ганчірками від будівельників по кутках, оранжереї як у ботанічному саду з немитими вікнами і рахітними пальмами...Накручене похапцем, необжите, занедбане на місяці і роки, продається терміново з надією привернути увагу наступників на корупційних посадах, але ці наступники чи то бояться світитися у скандальних кооперативах, чи то хочуть будувати свої... А скільки історій від будівельників я чула про такі забудови... Будівельники як перекладачі, вони теж бачать набагато більше, ніж здається, і на них теж ніхто не звертає уваги. У цих маєтках живе самотність. Там ніколи не буде радості, не буде затишку, щирого дитячого сміху. Там не буде кількох поколінь під одним дахом, не буде боротьби за краще місце на дивані, щоб усім разом подивитися кіно. Там ніхто не наспівує, готуючи сніданок, там не вішають годівнички для птахів, зроблені своїми руками, а на холодильнику не пришпилюють милі записки і малюнки. У такий дім не забіжить сусідка і не принесе домашні яйця чи зайву розсаду помідорів. Господарі не вирушать зрання на рибалку подалі від дружин і не підуть одне до одного помагати з пасікою чи спиляти стару грушу.Тут нема руху, нема тієї розслабленості і насолоди, яку дає чесна праця і чисте сумління. Книжок, до речі, теж нема.І от заради цього, заради цих порожніх мавзолеїв була віддана на розтерзання Україна, були зраджені і продані люди, залишені на смерть і страждання.Ні за що, заради басейнів, у яких ніхто ніколи не покупається.