Доброго весняного ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю. Прочитала: «як облаштувати свою оселю?»І всередині щось зламалося. Бо я нічого не облаштовую. Ми живемо в зйомній квартирі. І я досі не знаю, що таке — мати свій кут без страху. Я не вибираю колір стін. Я звикаю до чужого. Я не купую «на роки» — я думаю, чи поміститься це в наступну валізу. Бо я переселенка. Бо я біженка від війни. Бо мій дім залишився там, де тепер тривожно навіть у спогадах. Коли ти втрачаєш дім,ти втрачаєш не тільки дах. Ти втрачаєш відчуття ґрунту під ногами. Втрачаєш простір, у якому ти була собою. Втрачаєш частину свого минулого — без можливості забрати його з собою. І найважче — це не речі. Найважче — це відчуття тимчасовості. Ніби твоє життя тепер — на паузі. Ніби ти не живеш, а перечікуєш. А роки йдуть. І коли тобі майже 50, 55, 60, 65, 70, .....страшно починати все з нуля. Бо нуль у цьому віці — не романтика. Це втома. Це розгубленість. Це мовчазне питання: «А чи встигну ще?»Кажуть: дім там, де ти. Я намагаюся в це вірити. Але іноді так боляче хотіти простого —свого ключа. Своєї тиші. Своєї впевненості, що завтра тебе ніхто не попросить зібрати речі знову. І все ж я дихаю. І все ж я живу. Навіть якщо поки — не вдома. P. S. Іноді так хочеться просто зникнути. Вимкнути телефон, не чути нікого, не вирішувати нічого. Просто видихнути й побути в тиші. Але життя не ставиться на паузу — треба працювати, треба платити за оренду, за комунальні, і ще тягнути нашу квартиру, яка вже п’ятий рік стоїть без господарів. І ти ніби тримаєшся, бо мусиш. Бо відповідальність. Бо інакше — ніяк. Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги. Нашим людям, які в окупації — витримки. Україна — це ми. Токмак — це Україна!