— Я тобі кажу, це була вона! — шепотіла Ліля, вбігаючи до кухні, вся в снігу, в пальто й з блиском в очах.— Хто “вона”? — не відриваючи погляду від салату “Олів’є”, буркнула мама.— Та жінка з банку, пам’ятаєш? Що шапку мою забрала випадково минулого року!— Ага. Велике діло — шапка. Їх у тебе, як вареників на Різдво.Але Лілю було не спинити.— Я її зустріла біля ялинки на площі. Вона знову в моїй шапці! І з мандаринами в пакеті! Подивилась на мене — і втекла!— Ну що ж, — мовив дідусь, заходячи з балкону, тримаючи в руках гілку ялівцю і… стару чоловічу куртку. — Я, наприклад, щойно зустрів сусіда з другого поверху. Каже, я вже третій рік ходжу в його куртці, бо в нас однакові. Обіцяє подарувати мені її офіційно — щоб хоч перед собою не виправдовуватись.— От бачиш, — підхопила Ліля. — Усі ми щось десь забрали, не помітивши. Але де межа між випадком і кармою?— Карма — це коли ти плануєш святкувати Новий рік у тиші, а до тебе в дім заходить 14 гостей із олів’є, — сказав тато, виносячи чергову миску з кухні.— А ще, — додала мама, — карма — це коли ти розраховуєш на трошки шампанського, а отримуєш дядька Славіка з гітарою до третьої ночі.Всі засміялися.На годиннику було 23:48.Свічки горіли. Мандарини пахли так, що можна було закохатися тільки через запах. У Лілі було відчуття, ніби весь цей хаос — найкращий сценарій для нового року.А потім задзвонив дзвінок у двері.На порозі стояла вона — жінка з банку. У тій самій шапці. І з мандаринами.— Вибачте, я… ну… щойно зрозуміла, що це ваша шапка. Ви її згадували торік… і я вирішила… — вона збилася на півслові.— Заходьте, — сказала Ліля. — У нас якраз вільне місце за столом. І, здається, ще є трохи олів’є.