Я чекав цю книгу ще від моменту оголошення про друк. "Ким ми були..." – це своєрідний літопис цієї війни, від початку служби автора і до недавніх часів. Це оповідь про пам'ять, важливих людей, роздуми про вибір, про життя і смерть. Тут і спогади про Дім, і туга за сім'єю. Про досвід, який змінює назавжди, про втрати, які залишають незагойні вирви у душі. Книга не є цілісною: деякі частини різні і за часом написання, і за стилістикою. Але усі вони не залишать байдужим. Валерію дивним чином вдається так підбирати слова, що здається, не читаєш, а розмовляєш з автором. Ця оповідь нагадує трохи і документалістику, і мемуари, і просто бесіду за чашкою кави. Я не поспішав. Хотілося поволі переварювати і обдумувати прочитане. Чималий розділ тут присвячений Максиму Кривцову. Спогади, розмови, сни. Я читав його тоді, коли Валерій саме був на позиціях. Там, звідки були всі шанси не повернутися. І це велике щастя для всієї української культури, що йому вдалося вийти. Ще й написати (вже!) нову книгу. Мені завжди важко даються відгуки (досі ніяк не зберуся написати про "Мисливці за щастям") але такі книги і такі автори – це стовпи сучасної літератури. Їх потрібно читати. Їх потрібно знати в обличчя, вчити напам'ять вірші, брати приклад. Пишатися тим, що ми живемо з ними в один час. Час великої війни, великих випробувань і великих звершень. Час історичних, епохальних подій і великих людей. Дякую, Валерій Пузік. Обійняв міцно. Пиши.