Я цілком погоджуюся, що «гнів» можна віднести до Бога лише як аналогію. Каятися перед Богом – це не просити прощення справедливо розгніваного царя, коханого, батька, хазяїна чи вчителя. Ці ситуації схожі, але не тотожні. Але що нам відомо, окрім цієї схожості? Копнімо глибше, й ми тільки погіршимо ситуацію. Ти думаєш, що те, що традиційно вважається нашим досвідом Божого гніву, було б корисніше розглядати як те, що неминуче станеться з нами, якщо ми поводимося неправильно щодо величезної сили. Як ти кажеш: «Оголений провід не сердиться на нас, але якщо торкнемося його, нас ударить током». Мій любий Малкольме, що ти сподіваєшся виграти, замінивши образ розгніваного царя на оголений провід? Ти вкинув усіх нас у відчай: той хто сердиться пробачити може, електрика ж – ні. Твій аргумент такий: «щодо Бога навіть як аналогія не годиться прощення, яке дарують, коли напад гніву минув. Та й отримувати його досадно». Але «напад гніву» - це твої ж слова. Подумай, як уповні миряться смертні. Хіба від холодного несхвалення стає легше? Хіба до злочинця будуть поблажливішими лише з огляду на «пом’якшуючі обставини»? Хіба вернути мир прочитавши мораль? Хіба «образа» нічого не значить? Хіба ж її «зам’яли» чи прогавили?Листи до Малкольма#lewisdaily#letterstoMalcolm