...неперервне очікування вічного світу - це не різновид ескапізму і не схильність приймати бажане за дійсне (як вважає багато хто з наших сучасників), а один із обов'язків християнина. Це аж ніяк не означає, що ней світ можна відтак полишити на поталу долі. Читаючи книжки з історії, ми раз по раз переконуємося, що християни, які зробили для цього світу чи не найбільше, належали водночас до тих, хто найбільше думав і про світ прийдешній. Самі апостоли, які поклали початок наверненню Римської імперії, великі люди, завдяки яким постало Середньовіччя, прихильники Євангельської Церкви в Англії, які причинилися до припинення работоргівлі, - усі вони залишили свій слід на землі власне тому, що їхні думки найбільше займало небо. Відколи ж християни перестали думати про прийдешній світ, успіхи їхні у цьому світі ставали щораз меншими і меншими. Прагни неба - здобудеш землю; прагни землі - не здобудеш ні землі, ні неба. Дивне правило, на позір, та з чимось подібним стикаємося і в інших царинах. Візьмімо, приміром, здоров'я - велике благо, проте варто тільки зробити його одним зі своїх основних інтересів, як ви тут-таки перетворюєтеся на іпохондрика, бо у вас відтепер постійно таке враження, ніби з вами щось не те. Переймайтеся більше іншим: їжею, іграми, працею, розвагами, свіжим повітрям, - і цілком імовірно, що здоров'я ви просто отримаєте на додачу. Схожим чином нам ніколи не порятувати цивілізацію, якщо вона становитиме основний об'єкт наших зацікавлень сама по собі. Треба навчитися прагнути чогось іншого ще більше, ніж порятунку цивілізації.Просто християнство #merechristianity#простохристиянство#lewisdaily