Це не перша історія про дорослішання підлітка. І не перша кіноісторія, що повна інсайтів із життя хлопців. І вже точно не перший фільм без чіткої драматичної арки, де просто показується життя — буквально. Але це перший фільм у своєму жанрі, 143 сцени якого були зняті протягом 12 років. Сценарій якого змінювався щороку. А дорослішання героїв відбувалося по-справжньому, без заміни акторів на схожих, але старших. Разом із хлопчиком зростала (і старіла) вся команда. Проєкт був настільки ретельно продуманий, що на випадок, якщо режисер Річард Лінклейтер помре під час зйомок, його місце мав зайняти Ітан Гоук, один із головних акторів. Здавалося б, для чого у 21 столітті настільки ускладнювати процес? Адже цю історію можна було б зняти за допомогою кількох десятків схожих акторів, ігор з гримом і CGI. Але все це навіть близько не дало б того ефекту, тих емоцій, того проживання кожної сцени разом з акторами. Бо все, що відбувалося у кадрі, було реальним. Люди зростали разом із фільмом, приносячи на знімальний майданчик свій справжній досвід, який впливав на кожну сцену. Можливо, саме тому Крістофер Нолан назвав Boyhood найкращим фільмом 2014 року.Чи можна було б зняти цю історію швидше і простіше? Так, можна. Чи передав би такий фільм ті самі емоції? Навряд. Чи дозволив би він не просто подивитися, а прожити життя хлопчика разом із ним? І чи викликав би таку ж повагу до професійної відданості команди? Точно ні. 9/10