Протягом років я будував те, що техногіки та лайфхакери називають «другим мозком». Суть: зафіксуй усе — не забувай нічого. Збережи своє мислення в мережевому архіві (бажано - Obsidian), настільки об’ємному й рекурсивному, що він зможе відповідати на запитання ще до того, як ти їх поставиш. Цей підхід обіцяє ясність. Контроль. Розумову перевагу. Начебто. Але з часом мій другий мозок перетворився на мавзолей. Пилову колекцію колишніх «я», старих інтересів, нав’язливих ідей — нашарованих одна на одну, як геологічні породи. Замість того щоб пришвидшувати мислення, він почав його замінювати. Замість того щоб допомагати пам’яті, він закостенів мою цікавість у статичні категорії.І тому… Я вбив усе.

Системи knowledge management обіцяють цілісність, але часто дають лише абстрактну плутанину. Чим більше я записував у свій «сейф», тим менше я відчував і усвідомлював. Цитата здавалася цікавою - я зберігав її, ставив теги, створював зв’язки - й ішов далі. Але її сенс ніколи не проживався. Він зберігався. Як їжа, запакована у вакуум і так і не з’їдена — поки вся поживна цінність не зникає. Ще гірше — сама архітектура почала формувати мою увагу. Я почав читати, щоб видобувати. Слухати — щоб переказувати. Думати у форматах, які можна зберегти. Кожен досвід ставав сировиною. Я припинив дивуватись — і почав обробляти. У дизайні ми говоримо про віднімання як про шлях до витонченості. Скульптор відсікає все, що не є фігурою. Музикант прибирає рядок, який захаращує мелодію. Але в роботі зі знаннями ми накопичуємо. Ми вважаємо збирання — чеснотою. А що, як справжня дисципліна — це видалення? Я не впевнений, що хочу мати карту всього, що я коли-небудь прочитав. Я хочу мати розум, вільний читати те, що справді потрібно. Я хочу пам’ять, яка вміє красиво забувати несуттєве. Я хочу ідеї, які спливають не тому, що я їх заіндексував,а тому що вони були важливі. Я не хочу керувати знанням. Я хочу його усвідомлювати. (С)🏴‍☠️ Нотатки креадира