#сни
Наснилось, як збираємось на ІГРОВИЙ полігон. Якимось масштабом неймовірним. Перед шикуванням всі на кілька годин полишили будівництво табору та роз'їхались привести себе до ладу, поновити запаси, забрати механізми. Потім з десятка маленьких містечок круги полігону почав з потічків збиратись парад гравців та аніматроніки. Вигуки, командні лозунги, сміх, обіцянки перетнутись на полігоні і обов'язково пограти разом. Свято. І багато обличь друзів. Ларса бачила. І не тільки його з тих, хто не з нами. Живих теж бачила. Там всі живі були.
А я перелякалася чомусь і почала шукати приводів не поїхати: взуття забула, шию заклинило, собака кусається.

Хочу на полігон. ІГРОВИЙ полігон. Кудись ото в пил між соснами, будувати локацію, їсти з костра, ходити в шторі, тиждень не знати, що відбувається в реальному світі.
В мене не було такого прям фул досвіду олдового, але той, шо був – дуже чешеться під шкірою.
І дуже, дуже сумую за отим відчуттям дружності, безпечності і оптимізму, які я винесла з ігор, на яких я була