«Коли ви зараз розказуєте, що «ми все проєбали», я згадую черги на Житомирській трасі. Коли ви розказуєте, як вас пакує ТЦК, я тихо тішуся, бо бинтував пацанів, яких ви не хотіли мінять, і молився, щоб вони лишились живі. Коли зараз ви звинувачуєте кого-завгодно в здачі територій, я хочу спитать, чи є у вас військовий квиток та УБД, і здебільшого, хочу плюнуть вам в ситу і налякану харю, спухлу від попоєк на кухні, з якою ви пиздите, які всі хуйові. Коли ви жалієтесь, що «єбать, літають шахеди, це ахуєть, як страшно», я згадую, як мене дві години крили мінометом, а я просто сцяв кудись в сторону з маленької ямки, бо не міг підняти голови, і мені трохи байдуже було на чистоту форми. Коли вам трудно, бо ви зневірились, ви думаєте за всяку хуйню, я згадую як під@ар убивав наших пацанів пострілами в голову, коли вони здались.Отож. Не ми. Ви. Ви, сука, все проєбали. Все пройобуєте. Я - стою до останнього. Хай мене не буде. Я не побачу, як ідіоти, які вважають, що їм всі і все должні, устраюють тут девʼяності. Я, скоріше за все, не знатиму, як ростуть на чужині десь мої діти. Я сподіваюсь, ніколи не дізнатися що інші під@ари припишуть до ветеранства гордість за СЗЧ та райдужну тряпку. Бо я воював не за це. І не за вас. І не за гроші. І не за щось, що вашій тупій голові треба придумати. У мене немає коректних слів чи закликів. Просто тому, що я відповідаю тільки за себе. І мені за себе не соромно. А тільки огидно жити в країні піздаболів. Не через те, що твої співвітчизники такі. А через те, що найкращі, які стояли опліч, через вас, мразін, поклали свої світлі голови.» - ©Макс Прокопенко