вбачаю своєю місією відшукати вам добрих (ну, в сенсі хоч трохи оптимістичних текстів) у найближчі дні.бо щось важко вже все це стягується..тим часом почитайте Бондара, «Культура нас без них». важливі речі пише: /«Русский мир» не розмовляє із Заходом однією мовою, не має спільного культурного коду, не грає з ним в одні ігри. Навіть у найцікавіших своїх проявах і зразках це досить домашній продукт. Як сир «Пошехонский», вязіґа, тюря і растєґаї. Такого нормальні люди не їдять. І не тому, що воно чуже, – а тому, що несмачне.Узяти би, наприклад, російський кінематограф і один із його шедеврів «Москва слезам не верит». Це стрічка про інопланетян. За це їй і дали Оскара в далекому 1981 році. Фільм про совєтстьких людей-фріків – дивних і симпатичних у своїй жалюгідності й незбагненності.…Тому «русскому миру» нічого не залишається, як продавати себе всьому постсовєтському простору. Якщо всьому світові вони доплачують нафтогазовими мільйонами доларів за те, щоби дерев’яні матрьошки їхньої культури регулярно транслювалися на кожному фестивалі, то нам вони десятиліттями за гроші збували серіали про мєнтов, фільми про ВОВ і мемуари Стрєлкова, ностальгію за мезозоєм і «духовные скрепы».…Наша культура може бути неповною і недосконалою, травмованою й інфантильною, свідомою своїх чорних дір, білих плям і недоліків. Але це культура нас, а не їх. Це культура нас без них. Завелика амбіція? Чи можливі ми без них? Та в тому й річ, що тільки без них і можливі. Але чи можливі вони без нас? Ні. От за це вони і воюють. Просто насправді для них прихованою суттю їхньої війни проти України було і залишається бажання продавати нам своїх матрьошок. Бо більше у світі ніхто їх не купує./пам’ятати завжди, що «тільки без них ми й можливі».