Дочки дракона - Вільям Ендрюс

Моя оцінка: ★★★★★

Мені дуже сподобалось. Чому?

📓 По-перше, історичний контекст і проблематика.
Мушу визнати: до цієї книжки я жодного разу не чула про існування «станцій для втіхи» як частини системи військового сексуального рабства Японської імперії під час Другої світової війни.
Корея, яка на той час перебувала під японським колоніальним правлінням, зазнавала дедалі більших утисків: корейців мобілізували на примусові роботи та військову службу, а тисячі молодих жінок були змушені стати «жінками для втіхи» (жертвами стали не лише кореянки, а й китаянки, філіппінки, індонезійки та жінки з інших окупованих територій).
Більшість істориків погоджуються, що понад 200 тисяч сексрабинь обслуговували більш ніж семимільйонну армію (принаймні саме про такі цифри говорить автор у післямові). І про це ані тоді не хотіли говорити, ані зараз особливо не хочуть.

🤩 По-друге, те, що тут висвітлюється тема «жінок для втіхи», не означає, що вся книжка — це 368 сторінок безперервного насильства. Так, книжка справді важка, але вона не стільки про сексуальне рабство як таке, скільки про справді сильну жінку, якій вдалося залишитися собою — попри те, що з нею зробили.

🤩 І коли я кажу «сильна», я не маю на увазі, що Чже Хі вийшла зі «станції для втіхи», струсивши з себе минуле, і продовжила жити так, ніби нічого не відбулося.
Боже, нічого подібного.
Вона дуже довго та вперто вчилась не чекати насильства там, де його немає, приймати доброту без підозри, не відчувати себе назавжди «зіпсованою» і не вважати, що задовольняти чоловіків — це єдине, на що вона здатна.
Вона — неймовірна жінка, яка попри все не жила лише думкою «треба просто якось вижити». В неї були мрії та амбіції. Вона — розумна, неймовірно здібна до вивчення мов людина, яка швидко навчається і будує карʼєру, хоч буквально все стає цьому на заваді.
Я раділа за неї, хвилювалась, співчувала і дуже поважала.

🤩 В книжці є страшні моменти, які фізично неприємно читати: фізичне та сексуальне насильство, приниження, примусове переривання вагітності й смерть.
Але не менш страшним є те, що відбувається після цього.
Дівчинка, яку викрали в чотирнадцять і зробили «волонтеркою» у закладі, де їй доводилось зазнавати щоденних ґвалтувань десятками чоловіків, зрештою змушена була жити з соромом. Вона. А не ті, хто чинив звірства.
І все, що чекало її далі — це:
🌺 необхідність приховувати минуле, щоб уникати сповнених огиди та засудження поглядів;
🌺 страх втратити роботу (яку вона буквально вигризала зубами);
🌺 ризик нарешті довіритись комусь і почути: «ти не повинна була цього дозволяти, краще б ти вчинила благородно й дозволила себе застрелити»;
🌺 боротьба за те, щоб скоєне визнали воєнними злочинами, — навіть якщо у відповідь лунатиме лише «припиніть розпалювати суперечки».
Це несправедливо, сумно і боляче.

📚 Єдине, що мені не дуже сподобалось — це те, що під кінець книжка стала трохи слабшою, а лінія Анни дещо загубилась на фоні розповіді про Чже Хі.
Лінія Чже Хі настільки насичена, складна та емоційна, що майже кожне повернення в сучасність відчувалось так, ніби мене відірвали від чогось цікавого і змусили витрачати час на те, чим я не особливо переймаюсь.

Загалом книжка мені дуже сподобалась — я майже нічого від неї не очікувала, а потім вона взяла і стала найкращою прочитаною у вересні. Я б радила — навіть попри те, що історія досить важка.

Видавництво: 🌟 Лабораторія

#дочки_дракона_вільям_ендрюс
#відгуки_chornobrova_karooka