Чекав. Уникав відгуків, рецензій. Єдине, на що потай сподівався, що обійдеться без бурлеску і мегаломанії «страхів Бо»).. І хоча в «Еддінгтоні» глядач отримав ще одну режисерську іпостась Арі Астера, а дядя знову пробує в новий жанр, тональність, мені зайшло. Єдине, що викликало питання, це фінал, який уперто не наставав, а вчасно кінчати - це теж мистецтво. Про що би не йшлося.) Отже, маємо сатиричний поп-вестерн з пандемією початку 20их в спеціально збудованому для фільму містечку Еддінгтон десь поміж пісків Нью-Мексико, хвилю BLM, котра накриває всю країну й локальні розбірки між шерифом та мером, які переростать в особисту війну. Темп зростає, напруга шкалить, нервові клітини горять)..Персонажі Астера до абсурду архетипні, не визнають вони ковід і маски, чи визнають, тримаючи ніс понад маскою. Расисти вони, типові трампісти, поведені на конспірології чи звичайні комерси, які намагаються триматися на хвилі. Хоакін Фенікс знову видав базу. Дивлячись на Педро Паскаля, ловиш себе на думках про його ноги (привіт, «матеріалісти»). Емма Стоун в тіні, проте кричуще виразна в своєму тихому безумі. Вийшло чудове, трохи хаотичне, провокативне кіно про владу, маніпуляції та людську ущербність. Можливо, глядач і не отримає відповідей на питання насушні, не озвучить своєї ідейної приналежності й автор (окрім, зрозуміло що позиції здорового глузду), але похитнути чийсь чорно-білий світ зможе на ізі.За нагоди перегляну ще раз. За років два-три.