Книжкові історії 🏳️‍🌈 | Марек Торчик сказав в одному інтерв'ю, що ми схильні сприймати літерат...

Марек Торчик сказав в одному інтерв'ю, що ми схильні сприймати літературу як унікальну, велику історію, як витвір мистецтва, який ніколи не повторюється, але життя не таке, — і я думала про це довго після того, як закрила книжку, бо ця книжка якраз і є доказом його слів: та сама історія трапляється в різних тілах, у різних містах, у різних країнах, і читаючи про Пршеров, я впізнавала не чужий досвід, а свій власний — хоча між нами тисячі кілометрів і зовсім інша мова.«Все трапляється щонайменше двічі» #прочитала #лгбткнижки Я була вражена, наскільки у чехів схожі пострадянські травми, упередження, умови життя у маленьких містечках тощо. Раніше я думала, що таким країнам, як Чехія, вже вдалося подолати багато соціалістичних травм, наприклад, як недовіра до влади, колонізоване мислення, формування упереджень та острах до всього «іншого». Але виявилося, що «Європа», хоч і добралася в цю країну ще 20 років тому, у маленьких містечках люди досі живуть так, як живуть у наших містах.Пршеров — маленьке чеське місто, де дід пив і тримав усіх залізною рукою, де батько пішов і лишив борги, де мати працювала на заводі, де колись працювала її мама, а хлопчик рано зрозумів, що він «інший», а бути іншим у такому місці — небезпечно. Оповідь нелінійна, стрибки між часовими пластами справді можуть збивати, спогади й реальність переплітаються так щільно, що інколи неможливо знайти межі навіть лінгвістично. Подається від другої особи, і спочатку справді губишся — хто зараз «ти», дідусь, хлопчик, мати — і це розмивання меж між людьми відчувається як найточніша форма для змісту роману про поколіннєві травми.«Усе життя тебе вчили зводити навколо себе низку суперечливих уявлень. Казали, що довіряти можна тільки собі; інші — це тінь, мовчазна загроза, а їхня присутність ніколи не віщує нічого доброго. Інакшість — якщо вона зовнішня — повинна викликати страх, відчуття небезпеки. Але варто їй озватися зсередини, варто тобі самому стати іншим — і замість страху приходить відраза, сором за власне відображення. Іноді життя здається тобі чимось надто сміливим — просто отак день за днем існувати у світі. Тепер ти розумієш, що прийняття своєї інакшості вимагає витримки й відваги. Ти не пригадуєш, щоб у дитинстві колись чував про когось, як ти. А якщо й чував, то лише в контексті подібних образ. Ти й не здогадався б, що відрізняєшся, якби інші не почали тикати в тебе пальцем. Якби тебе не ототожнили зі збоченням, ідеологією — ніби в голові в тебе не було нічого, крім хворобливих фантазій дорослих, ніби ти сам обрав це все. Дорослі люблять обманювати себе, буцімто таких дітей, як колись був ти, вони захищають від сексуальності, від болю. Але насправді вони тільки наражають найвразливіших на подальше насильство». Травма не має одного власника, ми передаємо ці постколоніальні, суспільні та сімейні травми наступним поколінням. І «ти» в романі — це всі вони і ми одночасно. Я почала впізнавати і свою родину, і сімʼю сусіда, брата і свата, і зрозуміла, що якби ми як травмовані суспільства не були такими закритими до досвідів одне одного, можливо разом нам вдалося б іти через це інакше.І ця книжка якраз про це — герой деперсоналізує себе, поринає у пам'ять і викриває ці травми, стаючи водночас і спостерігачем, і співучасником, і чужинцем. «…перелік образливих термінів і лише кілька слів, які залишили хоч якийсь простір для того, щоб вмістити те, ким ти є. Кожне слово зрештою — завжди криве дзеркало: ти бачиш у ньому чуже обличчя і боїшся, що воно може виявитися твоїм». Дуже знайоме мені відчуття, не тільки як квір-людини, але як першої дитини у сімʼї, хто намагається вирватися з цього пекла.«...якщо це і є свобода, якщо ти вільний лише тоді, коли тебе ніхто не бачить, ніхто тебе не чіпає, то звідки ти тоді знаєш, що ти взагалі існуєш?»Іде на полицю улюблених, і колись перечитаю — цікаво, що я побачу/зчитаю в цій історії через кілька років.