BRD24 - Бердянськ 24 | Я ВПАЛА НА КОЛІНА І ПОЧАЛА ЦІЛУВАТИ ЗЕМЛЮ». ІСТОРІЯ ОСВІТЯНКИ З БЕРДЯН...

«Я ВПАЛА НА КОЛІНА І ПОЧАЛА ЦІЛУВАТИ ЗЕМЛЮ». ІСТОРІЯ ОСВІТЯНКИ З БЕРДЯНСЬКА, ЯКА ВИЇХАЛА З ОКУПАЦІЇ Й ПОЧАЛА НОВЕ ЖИТТЯ В КИЄВІНаталія Гумен працювала вчителькою української мови в Бердянську, вела мовні хвилинки на телебаченні, волонтерила, організовувала безкоштовні курси для російськомовних. Сьогодні Наталія живе у Києві, працює в ліцеї та намагається зшити життя заново.Життя в КиєвіНаталія вже три роки живе в Києві – з моменту, як виїхала з окупації. Це було 15 липня 2022 року. Тут, у столиці, усе сталося якось природно. Вона знайшла роботу, житло, змогла зібратися докупи. У Києві працює заступницею директора з виховної роботи в одному з ліцеїв і працює тут без змін вже три роки». Поруч син, який навчається в ліцеї. Донька також у Києві. Все ніби є, але є і те, що не дає відчути повного щастя.«Я дуже люблю свою роботу. Колектив мене поважає і я поважаю їх. Але знаєте, от буває, що все ніби добре, а в кінці речення – завжди три крапки. У мене немає того місця, куди хочеться піти за покликом серця і це – найбільша порожнеча». Українська мова – як мішеньДо повномасштабної війни Наталія працювала в Бердянську. Викладала українську мову, була активною волонтеркою, вела мовні хвилинки на місцевому телебаченні, організовувала безкоштовні мовні курси для всіх охочих.«Я була першою, хто почав безкоштовні курси української для російськомовного населення. Вела їх як викладачка. Крім того, щотижня виходили мої мовні передачі на телебаченні – це були короткі ролики на 3–5 хвилин про мову, про підготовку до ЗНО, про цікаві факти. Всі записи залишилися в архівах телеканалу». Після окупації телебачення стало одним із перших об’єктів, які захопили росіяни. Там вони одразу могли знайти інформацію про неї. «Я була впізнаваною. Працювала з бібліотеками, проводила заходи про українізацію, була волонтеркою. І я знала, що таких, як я, шукатимуть». Вибір, який рвав серцеПопри небезпеку, Наталія ще деякий час залишалася в окупації. Жила у Бердянську пів року, намагаючись зникнути з поля зору. Каже, що переховувалсь і намагалась не попадатися росіянам на очі.«Я вже розуміла, що рано чи пізно за мною прийдуть. Але найбільшим болем було не це. А рішення виїжджати. Бо в мене були батьки і я знала, що якщо поїду, то, можливо, більше їх не побачу». Коли вона з сином сідала в автобус, її мама плакала. Жінка благала батьків, щоб вони йшли. Зізнається, що той момент був найжахливіший за весь час війни.Російські солдати питали про неїЧерез три дні після виїзду Наталії, до будинку її батьків прийшли троє чоловіків. Двоє російські військові зі зброєю, а один місцевий. Хто це був, мати Наталії досі не зізнається.«Вони тримали автомат на маму. Питали, де я. Мама сказала, що я виїхала з сином. Їм не повірили. Шукали по дому, по горищу, по господарських будівлях. Один повернувся весь у павутинні – так завзято нишпорив». Потім залишили мамі папірець з номером телефону, мовляв, якщо донька вийде на зв’язок, нехай зателефонує.Виїзд з окупаціїНаталія знайшла перевізників у Facebook. За день до виїзду взяла російську SIM-картку, щоб мати інтернет. Це було страшно, бо для цього довелося показати український паспорт.12 липня 2022 року вона сіла в приватну маршрутку. Разом із сином, кількома родинами, старшими людьми та навіть собакою.«До Василівки ми приїхали дуже швидко, десь о 10 ранку, але після того моменту все пішло вниз. Нас не пропускали і ми стояли три доби. Це була закинута заправка, довкола – сморід. Не було туалетів, води, їжі. Паляще сонце. Ми не могли вийти, бо все було оточене. Я мала 500 гривень. Місцеві приносили іжу та воду, але все коштувало дуже дорого – півтора літра води коштувало 120 гривень, а одна котлета з гречкою – 180. Я могла купити іжу лише синові». ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАТЙТЕ В КОМЕНТАРЯХ 👇