Сльози радості й біль втрат: чому важливо говорити не лише про виїзд, а й про в’їздЗ 28 серпня молоді чоловіки віком від 18 до 22 років включно можуть виїжджати з України, маючи військово-обліковий документ. Це доручення Президента Володимира Зеленського, яке вже реалізовано урядом. У Верховній Раді зареєстровано законопроєкт, який пропонує розширити цю ініціативу й дозволити виїзд чоловікам непризовного віку до 24 років включно. Але він ще має пройти два читання та бути підписаним Президентом. Масового виїзду ми не бачимо — усе відбувається спокійно. Хтось їде навчатися, хтось працювати, хтось до друзів чи до мами, яка давно живе й працює за кордоном. Сьогодні мільйони українських дітей, підлітків і молоді перебувають за кордоном. Батьки часто відправляли їх ще у 17 років на навчання, розуміючи, що після 18 виїзд стане неможливим. І вже майже три роки чимало хлопців віком від 18 до 22, які здобувають освіту за кордоном, не можуть повернутися додому — адже бояться, що більше не виїдуть. Не всі батьки можуть приїхати до них, і це теж боляче. Бо сумують і діти, і батьки. Але коли ми говоримо про в’їзд в Україну, то це вже інші почуття. Це про те, щоб обійняти батьків, побачити бабусю, пройтися рідними вулицями, сходити на цвинтар до рідних. Це про те, щоб бути поруч. Взяти участь у благодійній чи культурній акції, знову почути рідну мову на вулиці, вдихнути запах свіжоспеченого хліба з місцевої пекарні, який пам’ятаєш ще з дитинства. Це про сльози радості й біль втрат, які можна прожити тільки вдома. Саме тому важливо говорити не лише про виїзд, а й про в’їзд. Щоб молоді українці, які скучили за своїми родинами, мали можливість повернутися додому, обійняти найрідніших і не втратити зв’язок із Україною. Бо насправді є молоді люди, які після навчання повертаються в Україну. І багато молоді хоче долучитися до відновлення нашої країни.