болитья прочитала лише перший розділ, а сльози вже комком стоять в горліживо, щиро, боляче - наче і читаєш про місця, в яких не була, і вже, на жаль, не побуваєш, а над тобою дамокловим мечем висить існування русні і відчайдушна несправедливість, що цього не можна прибрати. спалити. забрати. знищити«Контурні карти памʼяті» - книжечка маленька, біля ста сторінок, але не певна, чи дочитаю до кінця за вечір, бо відгукується сумом, несправедливістю і люттюМинуле обдаровує нас ейфорією спогадів. Тільки-от одне — бачити природне старіння місця, насолоджуючись цим усвідомленим процесом, інше ж — спостерігати одномоментне руйнування звичного світу, яким би недосконалим той світ не був. Чому ми всі так рідко пишемо нашим старим? Чому їм майже немає місця а нашому підлітковому, юнацькому, молодому житті? Чому ми вважаємо, що вони — вічні, а тому — все ще встигнеться? Думка знову впирається у війну. В те, що руські знову та знову нищать наші цивілізації. А як не нищать, то крадуть для того, щоб наступний блок пафосно крикнув на весь світ: «Да, скіфи, да, азіати ми с раскосимі і жаднимі очамі!». Жодних заперечень щодо жадібних ординських очей. Явка з повинною як вона є. Але — ну які скіфи?Скіфи не жили на болотах. А в Часовому Ярі — жили. Задовго до нас. На вулиці Горького. Вони б дуже сміялися, якби побачили свою радянську адресу.