#книготерапія #відгукТарас Прохасько. НепрОсті.Писати відгук на “НепрОстих” виявилося нелегко — не менш, ніж їх читати. Одразу скажу, що читала зі стікерами. Зазвичай вони в мене для нонфікшен книжок, для тих, які мені знадобляться. Але НепрОстих хотілося розібрати на цитати. Тому й вони — у стікерах.По-друге, стікери з’явилися вже у передмові, яку писала Оксана Забужко. Там була цікава думка про людей війни у літературі. Вони зазвичай постають, як люди нещасні, на долю яких випало важке випробування. Як люди, обділені життям. Цю парадигму порушив Імре Кертиш: він написав, що і у Освенцимі можна було бути щасливим (його романи автобіографічні). І у такому ж напрямку написані НепрОсті: можна бути щасливим і всередині війни, всередині катаклізмів, вбивств, очікування нападу.Сказати одразу, про що НепрОсті — важко. Про життя серед гір. Про кохання. Про мрії, які здійснилися, але від них треба було відмовитися. Сюжет розвивається геть не лінійно, ускладнюється ще й тим, що жінки головного героя, Себастіана, — Анни. Усі три. Вони з’являються у його житті не разом, а послідовно. Тому що перша Анна — його дружина. Друга — донька. Третя — онука. І зі всіма ними він жив і кохався. Якби пані Оксана не написала, що оці Анни — прообраз Трійці, я б взагалі не знала, як до такого у творі відноситися. Та й образ такої Трійці мене не дуже переконав🤔.Що сподобалося — атмосфера. Це як дивитися фільм Параджанова “Тіні забутих предків”. А ще — мова Прохасько. Влучні, несподівані порівняння і описи.“Апельсини були великі, як маленькі гарбузики”
“Висушена рікою гілка”
“Довкола росло так багато ялівцю, що запах його нагрітих, розмочених, надламаних, роздушених ягід, гілочок і коріння аж переростав у смак”.
“Навколо лежала така краса, як у чийомусь іншому житті”.
Читати варто хоча б задля того, щоб відчути такий несподіваний сенс слів.
#цікаве ДЕТЕКТИВ ПРО КНИГУ😮Гадаю, ви хоч раз були свідками того, що наклад книжки знищують, а клієнтів запрошують повернути придбані примірники. Одне з найгучніших вилучень минулого стосувалося якраз... книги про собак. А саме «The Saint Bernard and English Mastiff and All About Them» (1888 рік), авторів Джорджа Буллена та Джорджа Дікена. Це була своєрідна біблія для власників мастифів та сенбернарів, із розкішними гравюрами та купою порад.Але відомий кінолог того часу Х’ю Далзіл подав до суду. Виявилося, що автори «позичили» великі шматки його текстів. Вирок — вилучити все і знищити.Книжки вилучали, закликали здавати примірники, а видавці обіцяли усім повернути кошти.Але деякі власники сховали книги на полицях. Завдяки цій «неслухняності» до нас дожило 35 примірників.Сьогодні це справжня легенда. За цими «вигнанцями» полюють на аукціонах Christie’s, а їхня ціна злетіла до небес. Зізнайтеся, ви б повернули таку книгу чи сховали б її (якщо були б на місці перших власників у 1888 році)?😉
#книготерапія #відгукЛєна Лягушонкова“Мій прапор запісяв котик”Про одні твори можна сказати одразу: сподобалося чи ні, порадити комусь або попередити, щоб навіть у руки не брали. З такими легко. Іноді враження складається з перших сторінок, іноді — тільки після останньої крапки. А з “Котиком” було важко. З перших фраз зрозуміла, за що твору дали “Книгу року”. До останньої сторінки не розібралася, подобається мені чи ні. Тому потрібен був час, щоб все це переварити і врешті решт визначитися.Авторка згадує своє дитинство і юність на Луганщині — так, якщо дуже коротко про книгу. Згадує з чорним гумором, з матами, з влучними порівняннями, у яких відгукується і “Супер Маріо”, і “Осінь Середньовіччя”. І ми разом з нею згадуємо: і обшарпані лікарні, і до небокраю городи, де потрібно було “чавити мєдвєдку”, і піонерські табори, у яких вночі дружно обмазують один одного зубною пастою. Далі — більше. Навчання у виші і постійна стурбованість власною цнотою. Не так, щоб на кожній сторінці, але часто — щоб закарбувалося у пам’яті після читання. Нарешті враження склалося. “Книгу року” далі “Котику” за неповторний стиль. За авторську позицію — різку, але виражену. За те, що аналог цьому твору підібрати важко (і чи можливо?). І через це його нереально сплутати ні з яким іншим, навіть якщо ви просто посередині відкриєте книгу і прочитаєте пару фраз.Я зрозуміла, чому я не буду перечитувати “Котика”. Бо справа саме у місці мого народження — на Донеччині. Близько до Луганщини не лише географічно. І наразі я не хочу пам’ятати мої міста саме такими. Якби я могла туди повернутися — інша справа.
По-перше, героєм — хлопцем, який знає напам’ять не те що твори класиків, а й навіть збірки їх творів, і може легко визначити, якого тому не вистачає. Може дати пораду і по творчості Джейн Остін, і по “Сто років самотності” Маркеса. Цитує Ніцше. Абзацами. І хоча його знання літератури обґрунтовані, все одне важко повірити в такого героя. А читачам, на яких розрахована книга, тим більш важко знайти спільні риси з ним. Як на мене.По-друге, незрозуміло, для кого ця книга. На початку складається враження, що вона для підлітків: самотність, кохання, намагання жити у дорослому світі. Непорозуміння з однолітками. Втрата дідуся — єдиної близької людини. А потім — бац! — і він йде за котом по лабіринтах. Переконує дорослих інакше поводитися з книжками (не запирати у шафах, не скорочувати тексти, бачити у книзі цінність, а не тільки ринковий продукт). Причому переконує виключно розмовами, де є — звісно — безліч цитат. Кохання обмежується тим, що він рятує дівчину з чергового лабіринту вже знайомим нам способом. І....? Навіщо було у перших главах окреслювати таке коло проблем? Навіщо створювати оцю підліткову атмосферу, щоб потім стрибнути на дитячий рівень подорожей за котом? Нехай навіть і рясно пересипаними цитатами класиків.Ну і тригернула назва “Брати Карамазови” — із зрозумілих причин. Це просто назва, просто у переліку книг. Поруч з “Гронами гніву”. Але тим не менш.Прочитала про автора та цю його книгу. Сосуке Нацукава ще й лікар. А сенс кота у творі — допомогти хлопчику впоратися з травмою. Може, книга й справді терапевтична. Може, вона дійсно комусь допоможе впоратися з психологічними травмами. У мене викликала геть інший ефект.
#датаСьогодні день народження у головного майстра містики — Едгара Аллана По. 📚Про його художні твори вже писано-переписано, чого не скажеш про його есеї. А один з них, до речі, має назву «Інстинкт проти розуму — чорна кішка», і написаний він завдяки спостереженням письменника за своєю кішкою Каттаріною. Про що ж цей твір?🐈⬛По стверджував, що котячий інстинкт — це не просто рефлекси, а вища форма інтелекту. Мовляв, поки ми, люди, намагаємося все логічно пояснити, тварини просто беруть і роблять (навіть якщо це вимагає складних акробатичних трюків із дверною клямкою).Цитата, що нижче наведена, звідсиАвтор цієї статті є власником однієї з найдивовижніших чорних кішок у світі — і це багато що говорить; адже, як слід пам'ятати, чорні кішки — це всі відьми. У цієї, про яку йде мова, немає жодної білої шерсті, і вона має скромну та благородну поведінку. Та частина кухні, яку вона найчастіше відвідує, доступна лише через двері, які зачиняються на так званий засув для великого пальця; ці засувки мають грубу конструкцію, і завжди потрібна певна сила та спритність, щоб їх опустити. Але кішка має звичку щодня відчиняти двері, що вона робить наступним чином. Спочатку вона стрибає з землі на запобіжник засувки (який нагадує запобіжник над спусковим гачком пістолета) і крізь нього простягає ліву руку, щоб триматися. Тепер вона правою рукою натискає на засув, доки він не піддасться, і тут часто потрібно кілька спроб. Однак, змусивши двері опуститися, вона, здається, усвідомлює, що її завдання виконано лише наполовину, оскільки, якщо двері не відчинені, перш ніж вона відпустить їх, засув знову впаде в гніздо. Тому вона повертається так, щоб задні лапи опинилися одразу під засувкою, і щосили стрибає з дверей — поштовх пружини змушує їх відчинитися, а задні лапи утримують засувку, доки цей поштовх не буде належним чином надано.
#книготерапія Книготерапія по п'ятницях📚З прочитаного останнім часом доволі складно обрати книгу «для терапії» — таку, що задовольняла б повністю, за всіма параметрами. Та все ж найбільш відповідною для мене стала трилогія Джеральда Даррелла «Моя сім’я та інші звірі».Переваги книги:1️⃣ Атмосферність оповіді. Вона дозволяє зануритися не лише в острівний світ Корфу, а й у минуле століття — з його побутом, звичками та деталями, цікавими з історичного погляду. Наприклад, спосіб життя одинадцятирічного хлопчика, який плаває на власному човні та ловить диких тварин голими руками.2️⃣ Герої — чарівні й привабливі. Тут немає персонажів, що викликають роздратування чи огиду. Максимум — щирий сміх.3️⃣ Теми для обговорення. Книга відкриває простір для розмов як з дітьми, так і з дорослими: утримання диких тварин, догляд за ними, їх вивчення, доцільність відлову. За бажання можна заглибитися і в біографію письменника, і в його інші твори — варіантів безліч.Усе це, на мою думку, й створює відчутний терапевтичний ефект.Щодо недоліків, то вони стосуються виключно структури твору та побудови персонажів. 1️⃣Історія складається з десятків коротких оповідок, слабо пов’язаних між собою. Початок виглядає багатообіцяльно (подорож на Корфу), але фінал обривається доволі різко — черговою пригодою. Залишається відчуття незавершеності.2️⃣Герої ж, хоч і живі, проте статичні: вони не змінюються, не проходять внутрішніх трансформацій, не долають викликів, що впливали б на їхні погляди чи вчинки. У них немає тієї динаміки, яку ми зазвичай очікуємо від героїв романів. Натомість це чудові дійові особи саме коротких оповідей.
Книготерапія по п'ятницяхКоли готувала номер журналу, натрапила на статтю про бібліотерапію. У випуск вона не увійшла, але ідея там доволі цікава. Ділюся!Виявляється, коли нас накриває стресом, ми робимо помилку, обираючи «легке» читання або черговий нон-фікшн. Для справжнього відновлення потрібна саме глибока художня проза.Чому детективи чи інша жанрова література програють "глибокій" художці? 🤔📍 Жанрова література (трилери, романи) працює за формулами. Вона дає передбачуваний результат, який нас заспокоює лише на мить, але майже не задіює мозок. 📍 Складна проза натомість робить акцент на атмосфері та внутрішньому світі героїв. У таких книжках події йдуть повільніше, і це змушує нас нарешті зупинитися.Ми вдивляємося в героїв: що вони приховують, чому їм боляче, що ними керує. Це така собі репетиція реального спілкування в безпечному просторі, де ніхто не засудить. Саме цей досвід допомагає нам у житті краще розуміти оточуючих і будувати нормальні, довірливі стосунки. Без цього ми просто черствіємо. Думка оригінальна, але з нею можна посперечатися🤔. Що ви обираєте для читання під час важкого психологічного стану?📚 — Нон-фік чи легкий детектив, не хочу напружуватись. ❤️ — Глибока художка, важливо проживати історію разом із героєм.🙅♀️— Взагалі не читаю при стресі, не можу.
Та бачу, що собаня до нас наближається. Доберман — то, звичайно, краса, але ж хто захоче жертвою такої краси стати? Підтягнула ближче свою корго-лабрадорську зграю, стою. Від думки кудись бігти навіть смішно стає. Два стрибки — і собака вже біля нас, прямо поміж Бредою і Поною встрягла.І автівка одразу зупиняється...У мене чомусь серце у п’яти.“Зіпсували собаче тренування, — плутаються думки. — Зірвали марафон... А ми взагалі до чого? Просто йшли... Та хіба той хазяїн розбиратися буде?”.На всяк випадок морально приготувалася лаятися відчайдушно.Чоловік з автівки вилазить — і хап добермана за нашийник. Міцно так тримає, ледь не душить. І до нас з усмішкою:— Дякую вам! Ой як дякую!Я стою, очі вибалушила.— Так він як стрибне, прямо у вікно! Я за ним — він від мене! Я за руль, наздоганяти. А там ліс — куди? Забіг би, дідька лисого я б його там спіймав!І пішов чоловік, радісний такий, добермана до багажника пхати.А деякі люди говорять, що собака не може принести щастя. Бачили б вони обличчя того чоловіка!😄
Книготерапія по п'ятницях📘Іван ДрачЗолотий цапВидавництво Український пріоритет Читанка на ніч? А чом би й ні? Книга смішна і жахлива, сумна і радісна водночас. Жахлива, бо про повоєнні часи, зі згадками про Голодомор. Смішна — бо описує ці події з гумором. Скажете6 як же ж так, хіба так можна? Можна — тим, хто жив у ті часи і відчував все на власній шкурі. Ну як ми ото про шахеди жартуємо: що, мовляв, у старих труселях краще не лягати спати. Бо не дай Боже доведеться з-під уламків витягати, а ти — у старій білизні! Хіба не чули таке? Чули...“В часи Голодомору їздив по селу полудрабок, забирав мертвих і віз їх на цвинтар. От баба Микичиха завбачливо і поклала свого діда на воза. Хоча він ще й ворушився, та вона сказала їздовому: “Дійде!”.Але Микита на цвинтарі ожив між мертвими... Чи то його дощик покропив, чи якась настирлива муха вкусила, та він доповз до дому і тяжко побив бабу”.
А це — ну просто перли. Переказувати і сенсу ніякого нема.“А тут біла сталася — треба було всім класом поплакати. Вмер Каліні. Пішов я додому і прямо до матері:— Ма, Калінін помер.— Вмер то вмер, і вони — здихають!(...)— Дядьку, Калінін помер, і сам Сталін плакав. Дядько нарешті заговорив:— Плакав, плакав, аж по сраці сльози текли!”
А ще у книзі чудові ілюстрації — художні твори Василя та Марії Перевальських.І все це у книжці, яка розміром з долоньку, і сторінок у ній лише вісімдесят.
#читацькі_нотаткиПісля “Воно” ковтаю книги, наче скажена! Два тижні — три книжки і вже десь третину четвертої подолала. Наразі Рей Бредбері🤗. Маленькі книжечки видавництва Богдан, серія Маєстат слова. Не читаю одразу усю серію, а беру потроху, наче пігулки.І от мені цікаво: зараз скрізь буду бачити відлуння “Воно”? 🤔Хоча Кінг називав Бредбері серед тих, в кого він вчився писати. Може, саме ці рядки і породили “Воно”?⬇️"За сто ярдів позаду церкви починається яр. Ти відчуваєш його запах. Несе каналізацією і гнилим листям — густий зелений сморід. Непрохідні нетрі вдень, а вночі місце від якого слід триматися якомога далі. Яр.Тут і зараз, якраз під тобою, у цих пекельних нетрях зібралося геть усе зло, з яким тобі коли-небудь доведеться зіткнутися у житті. Зло, якого тоді ніколи не зрозуміти. Усе, що не має навіть наймення, копошиться там. ... Тут, на цьому клаптику землі, цивілізація перестає існувати і розум безсилий перед могуттю світового зла”.Рей Бредбері. НічЗбірка “Прийми вітання і прощай”
TGLIST.COM.UA
