твої очі наповнюються солоними сльозами, і вії злипаються у сонячних променях, твоя туш тече по щоках і ти не бачиш мене, ти дивишся вгору і видихаєш все повітря з легень, ніби намагаючись скинути тягар, ніби у твоїй грудній клітці, поміж ребрами бʼється пташка. заходиш в метро намагаючись розплутати навушники чи розплутати все те лайно, що коїться всередині тебе, в твоїй очах бігають блискавки, кудряве пасмо волосся яке липне до твого обличчя через сльози, ти намагаєшся здути його. хочеться підійти до тебе і обійняти. сказати тобі щось, щоб ти посміхнулась, не знаю на якій мові ти розмовляєш, французькою, англійською? але я впевнена, що мову любові ти вивчала ще з молодших класів, тож ми могли б порозмовляти в теорії? я на мить думаю, що ж бляха сталось, чому ти виглядаєш такою покинутою в такому великому місті, ти сидиш і дивишся вгору, по твоїх щоках скочуються сльози і на це дивитись боляче бо ти така гарна у своїй легкій сукні і потертих конверсах, і лак на нігтях, що ти здираєш і твоє кудряве, руде волосся. ти вийдеш з цього метро і попрямуєш у свою квартиру, сонечко буде злизувати з твого підборіддя солоні крапельки, а ти все так само будеш дивитися вгору, ніби запитуючи у бога «якого біса ти виробляєш?», і я ніколи не дізнаюсь твого імені, не підійду взяти твій номер, але назавжди запамʼятаю дівчинку яка так безбожно плакала в парижському метро, так стоїчно підіймаючи очі вгору.«присвячено дівчинці яка плакала в метро Парижу» с.в.