чагія.자기야.мої руки тягнуться до навушників, мегаполіс пробиває мої груди великим ковтком повітря, я починаю відчувати в судинах брунатний смак крові, мене чекають тисячі кілометрів самотності попереду, і я чекаю їх зі збоченим бажанням забути своє відображення в очах людей. ніщо так не гріє моє серце як власні доторки брудних рук під своїми кістками, оточити свій розум ґратами. «підеш зі мною на побачення?» говорю собі я в дзеркало, дивлячись в очі найближчому створінню, шукаючи в срібних обріях теплі бруньки червневого блакитного неба. я дивлюся так довго, що пропалю поглядом свою бліду шкіру, попілом цигарки згораю до тла в своїх же очах. я надто смакую самотністю, щоб шукати її в інших. антракт. я надто закохуюсь в великі міста. в них все минає швидше падаючої зірки, я йду в такт гулу черевиків і сердець, плитка в метро гріється від натиску міліонів історій, я біжу з ними охоче на перший потяг, хоча встигаю усюди бути надто довго, щоб знудитись. ніхто не помічає шепіт мого діалогу з собою, я йду по величезним сеульським вулицям, з дитячою посмішкою і безтурботністю розрядженого телефону, абсолютно гублячись в хмарочосах і різдвяних декораціях. очі охоплюють всі щасливі парочки, компанії друзів, щасливих сімей і подорожніх душ, що скупчуються між собою від зимнього холоду і самотності. я голосно регочу від свого ж жарту, навушники служать прикриттям інтерполу від божевільні. я надто насолоджуюсь бути колесницею. 777 усюди і ніде. усюди і ніде. я заходжу в теплі обійми найбільшої крамниці на вулиці стріт фуду і корейських кпоп артистів, в моїх навушниках давно звучить рок, а погляд той самий, іронічний, що кидали колись на мене в дитинстві, коли я як і всі тут фанатіла по кім тєхену і обіцяла собі в наступному житті прилетіти в ту далеку Корею, щоб забрати свого джентельмена в свої дитячі мрії. і ось я стою в Сеулі, моє волосся фарбоване в колір рудого Ніка Вайлда, брелок з яким я купила на вході, стою і дивлюсь своїми «дорослими» очима на той альбом тих бтс, який в дитинстві був такий дорогий, що я і не мріяла, що мені його куплять. в моїй кишені стільки грошей, що я можу взяти їх усі, я усміхаюсь дівчинці яка стоїть на площі Кропивницького, сніг цілує її вії, поки вона ховає телефон на екрані якого усміхається той корейський співак, ховає в чорну курточку яка їй так не подобається, бо мама ніколи не дозволяла вдягати взимку круті шкірянки. «вдягайся тепліше, це не показ моди»я витягаю з «крутої» шкірянки свій телефон щоб переключити bts на doors, виходжу з крамниці так і не купляючи той альбом, бо тепер він мені не потрібен.я йду поміж мегаполісу, про який і не могла мріяти моя маленька дівчинка, я підходжу до неї і шепочу «one day, you be cool” одного дня моя маленька дівчинко, ти станеш найкращою версією себе, одного дня, ти вдягнеш вінтажну шкірянку, і вийдеш з модельних апартаментів в центрі Сеулу, твої знімки будуть на блокбастері в Бангкоку, одного дня ти пройдешся по подіуму фєшн віку. я обіцяю, одного дня, я змушу тебе собою пишатися.