Край | Муратовій — 91 (могло би бути)Слово «астенія» — це сполука «відсутност...

Муратовій — 91 (могло би бути)Слово «астенія» — це сполука «відсутності» й «сили», яка втратила потенціал залишатися собою, і така «безсилість» часто ризикує стати хронічною. Хроніка безсилля, мабуть, найбільш влучне означення тону безчасся з узбіч епох, що уламками падали просто під вікнами, — і цей тон у Муратової був не просто мотивом, а самою плоттю її кіномистецтва. Біля уламків юрмилися глядачі, сусіди, сім’ї з дітьми, робітники з навколишніх заводів; десь на мить зупинився похорон, з «швидкої» вийшли санітари лікарень. І саме це кружляння натовпу навколо уламка, який, власне, й невидимий, а лише відчувається, відтворювала Муратова.Симптоми «астенії», наприклад, посилюються після запоїв. Цей історичний, культурний і, зрештою, людський делірій минав або посилювався серед лабіринту незнайденого місця у часі. У цьому пробудженні від похмільного сну або на яву, де блукають уривки фраз, слів, чиїсь крики, пісні, поезія — погляд намагається знайти себе, щоб хоч на чомусь зупинитися. Цим токсином неможливо дихати, але саме його споглядання дозволяє дихати по-справжньому.Справжнє — це те, що в цьому жахливому й солодкому тумані узбіччя може явитися тільки у другорядному. Не обов’язково професійному, не обов’язково реалістичному, більше того — не обов’язково ігровому. Воно стає таким, що його важко усвідомити навіть тоді, коли бачиш перед собою.Муратова ніби ставила камеру з двох позицій: між екраном і тим, що перед ним, а сама переходила з одного світу в інший (буквально, як в «Астенічному синдромі»), або й зовсім перебувала водночас в обох. Її мізансцени, де чиїсь репліки, крики й шепіт разом із міською метушнею наростають до меж такої какофонії звуків, що утворюють розкотисту симфонію абсурду, котра так і норовить виштовхнути тебе геть. Але водночас — спідлоба, зі скромною усмішкою — запрошує залишитися в цьому загубленому світі, зітканому з крайнощів.Тому з її фільмів іноді так і хочеться вирватися назовні, але «назовні» — це й є туди, у фільм, що Муратова демонструвала кожною своєю роботою. Ніби особисто переживаючи власну творчість як саме життя.