На вході стояв гурт жінок. Я чемно привітався і запитала - ну що, можемо починати? - Чекайте, вона ще десь їде. Може пробки чи електричку зупинили...Я не зразу зрозуміла, що "вона" - це, власне, я. Просто люди мене не впізнали, і це не дивно з таким обличчям :) Думаю, у мене все таки алергія на вапно. Ну і треба свіжі фотки нарешті поробити. Зустріч у Ірпінській міській публічній бібліотеці імені Максима Рильського була фантастичною. Повна зала людей, і це без реклами і оголошень. Вдумливе, делікатне модерування. Абсолютна увага присутніх. Ну і повітряні тривоги, що обрамляли подію - довелося дійсно трошки "пошептати", щоб вибити собі півторагодинне вікно :) Для себе з сьогоднішнього дня винесла важливу думку.У нас потроху замилюються у пам'яті події 22 року. А потрібно згадувати, потрібно говорити з очевидцями. Як от з директоркою бібліотеки пані Оленою Циганенко. Варто послухати, як вона вибиралася з Бучі у середині березня. Як першим автобусом поспішала назад, до своєї бібліотеки, коли ще тут не було ні світла, ні опалення. Як їй через треті руки сказали, що "бібліотеки більше нема". А виявилося, що є, стіни стоять і книжки на місці, не згоріли. Просто вікон від вибуху не стало. І більше місяця будівля світила порожніми віконницями. Все було в снігу та уламках, але лишилося на своїх місцях, і фонди, і комп'ютери, і телевізори. Містяни зберегли свою бібліотеку. Або про те, що бібліотека робить для громади зараз. Як каже штучний інтелект, "без пафосу і чогось там іще". Про величезну кількість виставок, зустрічей, майстер класів. Про те, як вони відкрили двері минулої зими, і тут всі грілися і заряджали телефони. Чи як вони шукають і знаходять спонсорів, купують новинки, і поступово перетворюються на магніт для сімейного дозвілля. Дякую всім, хто ділився своїми історіями сьогодні, вони дійсно надихають.