Напевне, останнє сьогодні на цю тему.Всі ми знаємо стан, коли тебе несе. Ну ок, я знаю у собі цей стан. Коли зриває внутрішній кран, і тобі байдуже на все: наслідки твоїх слів, логічні аргументи, на те, як це сприймається збоку і що буде потім.У моменті це чиста внутрішня лють і кураж. По завершенні - побоїще і згарище. З віком, звісно, я порозумнішала і навчилася не допускати до такого. Ну майже...Просто приводів для такого вибуху насправді мало, і я відсікаю людей, які можуть щось таке спровокувати, ще на підльоті. Тобто на чужих нема чого нерви витрачати, а свої - перевірені життям і часом, нічого такого не зроблять. Але послухайте, я говорю про побутові, особисті ситуації. На роботі ми тримаємо себе в руках до останнього. Чемна, скупа розмова крізь зуби у сто разів краща, ніж істерика. Тому що від тебе залежать люди, проекти, плани структури.Зрештою, є поняття обличчя і гідності. Ми не демонструємо свою вразливість, не зриваємося і уникаємо метушні.(Ми в даному випадку - чоловіки і жінки мого покоління та виховання.) І я щиро, дуже щиро сподіваюся, що у Зеленського та інших українських чиновників не істерика. І прошу відкласти реакцію, перекидання орденів через паркан та інші жести драма квін на кілька днів, а ще краще на місяць.