Опанас Заливаха був художником, який працював майже з усім: живопис, мозаїка, літографія, кераміка, дерево, оформлення інтер'єрів. Але головне — він створив власну художню мову, яку неможливо сплутати з іншими.

Його роботи впізнають за насиченими кольорами, складною символікою та образами, що відсилають до українського народного мистецтва. Це не картини, які просто хочеться розглядати. Це картини, які хочеться розшифровувати.

Для Заливахи мистецтво ніколи не було лише про естетику. Воно було способом говорити про свободу, людську гідність і Україну тоді, коли за такі розмови можна було опинитися в таборі.

Так і сталося. У 1965 році його засудили до п'яти років ув'язнення. Але навіть там він не перестав творити.

Оформлював плакати, вирізав екслібриси зі шматків лінолеуму, робив різдвяні та великодні листівки для друзів. Навіть за ґратами мистецтво залишалося його способом бути вільним.

Окреме місце в його творчості займав Тарас Шевченко. Разом з Аллою Горською та іншими шістдесятниками Заливаха створив легендарний вітраж «Шевченко. Мати». Радянська влада знищила його майже одразу після завершення, бо побачила в ньому саме те, що туди заклали художники: не «радянського класика», а символ боротьби за свободу.

Лише наприкінці 1980-х Опанас Заливаха нарешті отримав заслужене визнання. Його персональні виставки проходили не лише в Україні — у Києві, Львові та Івано-Франківську, а й у Торонто, Лондоні та вже посмертно — в Нью-Йорку.

Він помер у 2007 році, залишивши після себе сотні робіт, точну кількість яких сьогодні вже неможливо встановити. Багато своїх картин Заливаха просто дарував — інколи навіть без підпису.

Попри те, що Опанас Заливаха — один із найважливіших українських художників ХХ століття, музею його імені досі немає. Кажуть, ним має стати майстерня митця. Дуже хочеться, щоб ця ідея нарешті стала реальністю.