Через мої пости складається враження, що я багато думаю про трагедію міста. Насправді, моє коло спілкування онлайн частково досі складається з маріупольців. А там де 2 маріупольця - там і розмови про 2022, до 2022 і окупацію. Також я людина комунікаційна, завжди розповідала про Маріуполь, і якось перестати про це говорити не хочеться. Плюс я вірю в те, що про нього важливо говорити іншим українцям та іноземцям. Ну і Маріуполь це моя травма. Точніше вона наша з вами колективна. І говорячи про неї офлайн та онлайн я допомагаю вийти своєму болю. Моя бабуся пережила Другу світову. Їй було 16, коли вона бкла змушена покинути Маріуполь, 19 коли вона повернулась. І якось я не пам'ятаю, щоб хтось говорив про ПТС, колективну травму і щось таке. Виходило, що наступила перемога, всі почали все відбудовувати, створили музеї, меморіали, пам'ятники. І все.Тепер я розумію, що бабуся часто говорила про війну, про Маріуполь до 1941 (і як він змінився після війни), евакуацію, повернення додому, відбудову. Найчастіше згадувала батька, якого розстріляли німці. І плакала 9 травня. До самої смерті до 2014му. 69 років болю. У її першого чоловіка, який воював, була епілепсія після контузії. А ще вона згадувала всіх, хто загинув. Моя бабуся по татові теж мала епілепсію після контузії від авіаудару - їй тоді було 6 років.Ще були історії діда по мамі, який був підлітком, опинився в окупації і потім був депортований з родиною.І всі вони про це говорили. Через 50-60 років. Повторювали ті самі історії, іноді згадували нові. І я ці історії пам'ятаю, хоча їх давно нема в живих. І я тепер переповідаю вже свої історії. І це, напевно, вже до кінця життя.