Ми вистояли, хоч нам в давали кілька днів. Так, ми втратили певні території, проте могли втратити державу та ідентичність. Ми втратили людей як на фронті, так і на окупованих територіях та загиблих від обстрілів у тилу. Але це набагато менші втрати, ніж ті, які ми б понесли у разі повної окупації України. Сьогодні фронт тримається. Не без проблем, але тримається. Ми займаємо ворожі території - хай і незначні за площею, проте важливі за значенням. Ворог виснажується швидше, ніж ми, хоч і запас його міцності більший, ніж у нас. У нас досі є союзники - хай не такі послідовні, як союзники нашого ворога, проте набагато сильніші. 1000 днів це багато, бо кожну хвилину хтось гине на полі бою, мати отримує звістку про смерть сина; хтось прямо зараз бажає померти, бо розуміє, що з такими травмами йому не вижити, а смерть лиш позбавить від болі; хтось прямо зараз цілує хрест перед бойовим, а хтось витягує пораненого побратима і мріє лише про те, щоб він вижив. Війна тяжка, кривава. Вся романтика закінчилась ще давно, сьогодні це лише каша з бруду під гусеницями траків, холод у промерзлому окопі, тривога від звуку пролітаючого над головою КАБу. Запах нової зброї в мастилі змінився за запах війни: симфонію запаху горілого пороху, вихлопів дизелю та солодкого смороду від трупів. Усе це зливається в один аромат війни. Не ми обирали власну долю, не ми починали цю війну, проте ми з гордістю її зустріли. І ми переможемо, іншого не може бути. Питання лиш у тому, яку ціну нам ще прийдеться заплатити заради неї. За майбутнє тих, хто ще не народився та у пам’ять тих, кого вже немає з нами.