Тільки тільки світла ставало трошки більше, вони всю ніч єбурили ті нещасні ТЕС і ракетами і шахедами, й як так розумію всі наступні дні дрони летять саме туди знов. Світло є 2 години вночі, 2 години колись там вдень. І так всюди Я бачу по знайомим люди просто йобаються головою, бо маєш вхопити ті години, щоб встигнути зарядити банки. Але ти майже ніколи не знаєш, коли воно саме буде, а коли ні. Цінність цих годин стає такою... Не знаю, як це описати навіть. Пишу це не ясно для кого - всі в такій самій ситуації. Можливо, для тих, хто давно закордоном, але не хоче з нами втрачати зв'язок. Можливо, для себе в майбутньому - щоб пам'ятати. Останнім часом чомусь часто-часто згадую Луганськ. Вже мало пам'ятаю і місто, і людей там. Так хочеться подивитися в обличчя тим, хто в 14-му обрав росію. Вони, звичайно, всі давно туди виїхали, але я не дружила з людожерами мені здавалося. Я дружила з цікавими розумними людьми й хочу глянути в очі родичам, які обрали сторону тих, хто хоче, щоб люди просто замерзли. Просто в повній темряві замерзли нахуй, угоріли, бо включали плиту, щоб зігрітися. Бо свічка впала й почалася пожежа. Щоб як в 19 столітті! Генерал мороз! Тупіє хохлі ха-ха! Не хочеться жити дуже дуже давно. Але хочеться жити назло. Як тараканиха, вагітна українською самосвідомістю